Добиратися з Подолу нагору, в центр, для того, хто ходить на милицях, перспектива досить сумна. Тому Щербина й Ігор скористалися найпопулярнішим у ті часи транспортом — зупинили вантажну машину. Здавалося, видертись у кузов без однієї ноги не так-то просто, але й Щербина, й Ігор уже не раз це робили, тож якось пристосувались. Ігор видерся в кузов першим, потім подав руку Щербині. Машина була трофейна, бозна-якої марки, мотор її ревів, тріщав, чхав, плювався чорним смердючим димом, проте до Володимирської все ж дісталися.
Міська залізнична каса вирувала. Робилося там те, що й мусило робитися в залізничній касі по закінченні війни. Пасажири насідали на віконця кас, лаялися, просили, кричали, плакали. Черги не можна було назвати «хвостами», бо ніхто не хотів стояти в хвості, всі присувались ближче до віконець. Елегантні європейські валізи, обшморгані зелені «сидори», диктові ящички з висячими замками, плетені корзини, обшиті дрантям кошики, важкі, збиті з дощок, «чамайдани», до яких були прибиті дверні ручки, гуцульські бесаги, селянські кропив’яні мішки, трофейні рюкзаки з безліччю кишень і застібок, вузли, перев’язані мотузками, і ще безліч різної тари, для якої важко підшукати назву і ще важче зрозуміти її призначення, барикадами височіли на підлозі, всіяній соняшниковим лушпинням, недопалками, сміттям. Пахло креозотом, махоркою, житнім хлібом, онучами і тим паморочливим сопухом, що йде від давно не митих тіл. Але Ігор і Щербина не помічали того сопуху, вони почували себе серед усього цього шарварку, як удома.
Ігор вгвинчувався у чергу, як хробак у яблуко. Він наступав милицями на ноги людям, ті сичали від болю, лаяли його, шкодували, що й другу ногу йому не одбило, але все ж таки казали: «Та дайте ж інвалідові пройти. Бачите ж, людина на одній нозі!» Щербина сопів позаду. Йому було гірше. Він ішов у кільватері, не мав тої спритності, що Ігор, тож йому доводилося вислуховувати: «О, тільки-но пустили одного костильника, вже й другий пнеться». Але Щербина залишався незворушним, намагаючись не відстати від Ігоря. Ігор, нарешті, пробився до каси.
— Мені на Харків, — тицьнув у віконце зім’яті гроші.
— На Харків у сусідній касі. Хто далі?
А позаду вирувала черга, хтось рішуче вже брав Ігоря за плече, задні напирали на передніх.
— А куди ви даєте?
— На Одесу, — байдуже відповіла касирка.
— То давайте на Одесу. Поїду до моря.
Касирка знизала плечима й клацнула компостером.
Ігор затис у спітнілій долоні квитка й почав швидко вибиратися від каси геть. І тут же, в кінці черги, продав цей квиток за подвійну ціну огрядному чоловікові в капелюсі. Одягнений цей чоловік був так, що Ямришко неодмінно назвав би його «директором».
Біля самих дверей плакала жінка. Вона сиділа на дерев’яному чемодані, затискала колінами якісь бебехи і голосно схлипувала. Коло жінки стояла дівчинка років шести й розмазувала по замурзаному личкові сльози. З усього було видно, що плаче вона, в основному, на знак солідарності з мамою. Щербина зупинився біля жінки, нахилився до неї:
— Чого плачеш, молодице? Гроші витягли?
Вона підозріло шморгнула носом — що потрібно від неї цьому кострубатому каліці?
— Гроші не витягли. Не стільки у мене тих грошей, щоб їх ще й тягти. Третій день не можу виїхати, квитка ніяк не дістану. Сама змучилась, дитину змучила… Ой боже мій, боже! Хіба туди пропхаєшся?
— А куди тобі їхати? — Щербина запитував так, ніби в його владі було посадити жінку з дитиною в потрібний їм вагон.
Жінка неприязно глянула на нього, але все ж сказала:
— В Одесу. Чоловік у мене там у лікарні лежить. З очима. Оперували йому око, а тепер і друге мусять різати.
— Тримай квиток.
— Який квиток? — не повірила жінка.
— До Одеси.
«Оце знайшов покупця, — подумав Ігор. — Зараз вона почне торгуватися, як на ярмарку». Але торгуватися жінці не довелося — Щербина взяв з неї рівно стільки, скільки сам перед тим заплатив у касі.
— Для чого це ти? — здивовано спитав Ігор, коли вони вийшли на вулицю. — А Юнкерс що скаже?
— А чи не пішов би ти разом із своїм Юнкерсом під три чорти? — вилаявся раптом завжди спокійний Щербина. — Я що — до нього у строк найнявся?..
Біля каси їх перестрів вродливий, але бовдуруватий сержант Петро Байрак в Ігоревому танкістському шоломі, з-під якого визирав чуб, закручений у дрібні кільця, як борода ассірійського царя.