— Чого це ти так уп’явся в мене, як цап у нові ворота? — з підозрою спитав він у Щербини.
— Та дивлюсь, ти ніби закучерявився.
— Колгосп! Ти що, перманенту ніколи не бачив?
— Чому ж не бачив?.. Траплялося. Тільки на вівцях, а не на людях.
— Колгосп! То вівця, а то — перманент. Перманент він штучний, за гроші роблять, а у вівці це зроду…
Коли повернулися в госпіталь, у вестибюлі біля Юнкерса вже крутилась чималенька компанія. Підполковник Чураєв, певне, щось відчувши, вийшов у вестибюль:
— Чого ви тут зібралися? Негайно розійдіться по палатах.
Він дуже незатишно почував себе тут, цей старий підполковник. Все життя своє він мав справу з солдатами, дисциплінованими й точними, які звикли жити і діяти за статутами, і раптом доля закинула його в цей протезний госпіталь. Що їм дисциплінарний статут, коли вони інваліди? Он проштовхується наперед лейтенант Голобородько. Перед ним поштиво розступаються, ніби він щонайменше генерал. Голобородько наближається до підполковника, прикладає руку до офіцерського кашкета, примудряючись не випустити милицю з-під пахви:
— З Днем Перемоги вас, товаришу підполковник. Виходить, розгромили імперіалістичну Японію?
Тон у цього Голобородька, Юнкерса, як називають його інваліди, поштивий, бравий і виправка така, що й милиць не помітно, але бачить підполковник Чураєв глум у його очах. Однак не залишається нічого іншого, як відповісти:
— І вас із Перемогою, товаришу лейтенант.
І тут уже ініціатива повністю переходить до Юнкерса. Веселе нахабство іскриться в його очах:
— Оце, товаришу підполковник, з нагоди другої й остаточної Перемоги запрошуємо вас випити з нами сто грамів.
— Ніяких ста грамів! — зривається підполковник Чураєв. — Знаю я ваші сто грамів… Тут госпіталь, а не шинок. Не служили ви на турецькому кордоні!
Хтось позаду підполковника хихикнув, хтось двозначно кашлянув, хтось пирснув у кулак.
Юнкерс зміряв Чураєва поглядом з ніг до голови і неголосно, але так, щоб усі чули, вимовив:
— Тоді ми пошукаємо щось таке, щоб воно було шинок, а не госпіталь.
Він рвучко повернувся на своїх металевих милицях і рушив до виходу. Безногий і безрукий натовп посунув за ним. Біля Юнкерса, як цуцик біля великого пса, крутився Ігор Вербицький, далі йшли Щербина, Мартин Вайл, Славко Іванченко, Петро Байрак, Рувим Нахманович, старшина Гаврило Дранишников, багато інших хлопців з усіх чотирьох поверхів госпіталю. Це була галаслива, нахабна юрба інвалідів, для якої в ті хвилини не існувало понять порядку, пристойності. Єдиним авторитетом для них був зараз Юнкерс, коновод госпітальних урвителів.
Юнкерс-Голобородько ніколи не скидав свого американського льотчицького комбінезона пісочного кольору, який прикрашали ордени й медалі аж у чотири ряди. Навіть у часи найжорстокіших перевірок, коли «вільний» одяг з усіх палат конфіскувався й складався в каптьорку, комбінезон той висів на спинці стільця в палаті так, щоб було видно ордени. Юнкерс своїм неперевершеним нахабством умів діяти на сестер, як ніхто…
Мав Голобородько двадцять шість років від роду — і не мав лівої ноги нижче коліна. Свої надзвичайно гарні вуста, окреслені, як на старовинних гравюрах, де зображають козаків-молодиків, гетьманських джур, Юнкерс умів кривити так, аби не знали, що він зробить наступної миті — засміється чи брудно вилається. Що цей льотчик справжній красень, розуміли не тільки медсестри, санітарки, офіціантки й численні його пасії за межами госпіталю. Розуміли й чоловіки. І це не дратувало їх, не викликало заздрощів, а тільки збільшувало його вплив, як, до речі, і численні ордени та блискучі медалі на грудях. Виходить, заслужив. Посмішка його безвідмовно діяла на жінок, і це було зрозуміло. Очі у нього були глибокі, карі, завжди по-парубоцьки насмішкуваті, вусики — як у молодого грузинського князя, ніс прямий, рівний, зуби — хоч намисто роби. А що міг образити жінку або принизити когось — то це вже вдача така. Мабуть, переживає своє каліцтво. «Війна все списала, — часто повторював він на свій лад перероблену примовку, — війна все списала». Скільки разів він принижував Ігоря Вербицького, а хлопець все одно підхоплював кожне його недбало кинуте слово. Здавалося б, усі повинні були зневажати, а може, й ненавидіти лейтенанта Голобородька. Та ні, госпітальні інваліди безвідмовно визнавали його авторитет. Юнкерс тероризував залізничні квиткові каси, сформовані ним «бригади» скупляли квитки без черги й перепродували за подвійну ціну. Вся «виручка» здавалася Юнкерсові. Грошей він не цінував, не надавав їм ніякого значення. їх потім колективно пропивали.