На сараї, збитому з необструганих дощок, пофарбованих у брудно-зелений колір, красувалася вивіска «Пиво — води», але не було там ні пива, ні вод. Там стояли дерев’яні, вкриті вилинялою цератою столики, поміж столиками напівп’яні чоловіки й жінки танцювали під два акордеони, з яких видобували голосні, хрипкі звуки літній сліпий чоловік з опаленим обличчям в рубцях (колишній танкіст, а може й льотчик, бо це в них найчастіше обгоряли обличчя) і серйозний худорлявий хлопчик-школяр, син чи якийсь родич сліпого. Павільйон «Пиво — води» стояв за базаром, вдень у ньому життя ледь жевріло, а ввечері він перетворювався на ресторан для базарних баришників, спекулянтів і ділків, для не надто цнотливих жінок. їм не заважало те, що в приміщенні було темно, що освітлювали його тільки дві лампи під жерстяними абажурами, що на столах була церата, а не скатертини, що в сараї пасмами слався густий цигарковий дим. Тут нікого не обходило, чи є у вас продуктові картки, тут можна було з’їсти справжній довоєнний шашлик на довжелезному металевому шампурі, з цибулькою й помідорчиком, тут можна було й добре випити. Потрібні тільки гроші, а постійні відвідувачі «Пива — вод» мали їх…
Голобородька тут зустріли як давнього знайомого, з ним віталися шанобливо, якісь жінки лізли цілуватися, для цього і його супутників звільнили й зсунули столики.
— Дістав, як замовлено, — неголосно сказав Юнкерсові офіціант, а може, й директор цієї сумнівної установи.
Голобородько взяв у руки незакорковану пляшку з-під шампанського, розлив по склянках каламутну рідину.
— Давай, — сказав він Ігореві. — Спиртяга. Для мене нерозведений тримають. Гулять так гулять. Раз живемо на світі. Війна все списала…
Ігор недбало посміхнувся, удаючи, ніби йому не вперше доводиться пити спирт, ніби дуже зрадів, що нарешті, хильне свого улюбленого напою, заплющив очі і зробив ковток. Смердюча рідина відгонила формаліном. Вона ударила в ніс, обпекла язик, горлянку. Та все ж Ігор ковтнув і вдруге, і втрете, і вчетверте. Він швидше вмер би, аніж зганьбив себе перед Юнкерсом.
Розділ четвертий
По телевізору показували детектив. ЗнаТоКи — Знаменський, Томін і Кібрит — слідчі з Петровки, 38,— зіставляючи найменші, непомітні на перший погляд розбіжності у свідченнях, викривали злочинців. Вони були розумніші від злочинців, і саме це служило запорукою їх незмінних успіхів… Так було в кіно, так повинно б бути в житті. Врешті-решт, слідчий завжди мудріший за злочинця. І не тому, що слідчих старанно добирають, довго й грунтовно навчають, що вони, перед тим як стати слідчими, мусять скласти безліч іспитів, довести свою фахову спроможність, а злочинці навчаються своєї справи самотужки, екстерном і часто-густо після першого ж іспиту потрапляють до виправно-трудових колоній. Ні, річ не в цьому. Річ у тім, що кожна чесна людина в принципі має бути розумнішою за будь-якого злочинця. Адже, здавалося б, людина з кебетою нізащо не вдасться до злочину, бо повинна розуміти: ризик себе не виправдовує, хоч скільки б грошей не дав той злочин. Врешті-решт кожний злочинець скидається на того дурнуватого хлопця, що вручну скопіював карбованця, купив за нього морозива — і того ж дня був викритий. Якби він з таким самим працелюбством, так само старанно намалював щось інше, то заробив би принаймні у десять разів більше і не був би притягнутий до суду за підробку грошей… Та в житті, хоч як це дивно, злочинці не такі вже й безнадійні дурні, а слідчі не такі вже й виняткові розумники, як це виходить з теоретичних передбачень.
Люда дивилася телефільм і тихо плакала. А я нічим не міг їй зарадити. Все, що міг, я вже сказав. Ми обоє розуміли, що вона й справді може потрапити під суд. Втім, зараз вона сама себе засуджувала у тисячу разів суворіше, ніж це зробив би найсуворіший суд.
О боже мій! Народжуються лякливі, нервові діти, які не вміють зосереджуватись, погано вчаться, не здатні до найголовнішої науки сучасності — до математики, яку починають вивчати уже в першому класі, бо математика вимагає не емоційного, а логічного складу розуму, і ніхто не знає, що під час вагітності майбутня мати нервувалася, каралася і нервова система дитини ще в зародку зазнала неабияких випробувань…
Люда повернулася сьогодні з лікарні бліда, стомлена, заплакана, з червоними очима.
— І справді, — казала вона, — то неправильно смерть зображують з косою. Її треба було б зображувати із хірургічним ланцетом в руках…
Сталося нещастя. Як тепер кажуть, «відлуння війни».
Десь я читав, що потужні сучасні механічні пили лісорубів інколи виходять з ладу, кришаться, натрапляючи в тілі дерева на кулі або осколки мін і снарядів. Але дедалі менше й менше залишається на нашій землі тих дерев, свідків і учасників другої світової війни, що захищали своїми тілами людей, в яких були спрямовані ці кулі, міни й снаряди. І, мабуть, ще менше залишилося живих людей, що їх той свинець не проминув.