Було тихо. В кінці коридора рипнули двері, хтось прогупав милицями до туалету. За вікнами вітер шарудів дзвінким, наче бляшаним, листям каштанів. Зрідка десь далеко гарчав трамвай на повороті, чітко відлунювали на тротуарі підбори пізнього перехожого. Схлипнув і загув паровоз, але ці звуки не тільки не порушували глибокої тиші, а ніби підкреслювали її.
Заснув Ігор дуже пізно, твердо поклавши собі, що з завтрашнього ранку він почне жити по-новому.
А коли настав ранок, Ігор прокинувся і відчув, що всі його гризоти, всі його сумніви облетіли з душі, як облітає навесні іржаве листя із глухого дуба. Ранок був напрочуд сонячний. Але не сонце першим побачив Ігор, коли прокинувся. Він побачив медсестру Любочку. Вона сама була як сонце: чистенька, біленька, рум’яна і весела.
Любочка роздавала вітаміни й риб’ячий жир. Це були основні медикаменти, якими останнім часом їх лікували. Нестерпні перев’язки, біль і нагноєння, підвищена температура і зняття швів, уколи і переливання крові — все це залишилося позаду, забулося, з усіх ліків залишилися лише горошки вітамінів і цей смердючий риб’ячий жир, про який казали, що саме він і є еліксиром здоров’я. А з Любоччиних рук цей риб’ячий жир здавався навіть смачним.
Коли чергувала медсестра Віка, «старуля», як прозвав її Славко Іванченко (бо таки для них була й пристаркувата, років, мабуть, за тридцять), вони коверзували, не хотіли того риб’ячого жиру, відмовлялися навіть од вітамінів. Яку користь дають для здоров’я риб’ячий жир і вітаміни, — це міг зрозуміти лише той, хто ковтав їх із Любоччиних рук.
Ох, мила Любочко, Любочко-сонечко! Ось вона підійшла до Щербини й примовляє:
— Дядечку Щербиночко, з’їжте вітамінчик! І риб’ячим жиром запийте його! І будете ви в мене здоровенькі-пре-здоровенькі, сильненькі-пресильненькі!
Кострубатий Щербина розквітав, молодшав років на двадцять і, ще не ковтнувши вітаміна та риб’ячого жиру, який, до речі, йому дуже подобався, ставав здоровеньким-прездоровеньким, сильненьким-пресильненьким. Він широко роззявляв рота, ніби вітамін той завбільшки з картоплину, і Любочка кидала йому зелені горошки прямо в пащу. Здавалося, якби Щербина роззявив рота ще трохи ширше, він міг би необережно ковтнути медсестру, як вовк Червону Шапочку.
Дивився Ігор на Любочку, і починали в ньому нуртувати якісь дивні почуття, які ще не можна було назвати коханням, але від яких ставало млосно й солодко. Любоччин каштановий кучерик, що вибився з-під косинки, госпітальні тапочки найменшого розміру, цяточка-мушка в ліпому куточку нижньої губи, квасолька-носик, присипання золотавим пилком ластовиння з метеликових крил, — все це в Ігоревих очах (та хіба тільки в Ігоревих?) набирало особливого значення.
Любочка завжди розмовляла з ними так, ніби це не їй, а їм по сімнадцять років. Але їй і це пробачали. Навіть насмішкуватий Семен Анципер при ній ставав вареник вареником. Спробувала б натякнути на їхній вік медсестра Віка, нагадати, що їм ще треба рости й розумнішати, Анципер обов’язково знайшов би, чим їй допекти. А Любочці вибачалося все.
— Хлопчики, а де Бутько?
Вони вихопилися один перед одним інформувати Любочку:
— Бутько вже пішов!
— Клим на «тучі».
— На «тучі» — це на товкучці!
— На Євбазі.
— Ти залиш йому на тумбочці. Не бійся, ми не з’їмо.
— А я й не боюся, їжте, я ще принесу. У вашому віці вітамінчики і риб’ячий жир дуже корисні.
Вона розсміялася, як струмочок на камінцях, — дзвінко, весело і ніжно, і зникла за дверима палати. Як сонечко, на яке набігла хмарка. Ех, як Ігореві хотілося її повернути! Він вирішив, що зараз одягнеться, поснідає, мотнеться до міста, спекульне квитками і на виручені гроші купить Любочці якийсь подарунок. Але згадка про залізничну касу, про квитки й спекуляцію потягла за собою іншу згадку — про вчорашню пиятику, про тверде рішення почати нове життя. А як його почати, з чого?
Ігор Вербицький гадав, що в таку гарну погоду нове життя треба розпочинати з прогулянки, тож підбив Славка й Мартина поїхати з ним на «тучу».