— Для чого? — поцікавився практичний Славко, який нічого і ніколи не робив так собі, кожному вчинкові мусив знайти вмотивування і виправдання.
А ось Мартин не питав нічого: якщо товариші вирішили йти, то чому б не піти, не підтримати компанію? А коли вони вирішать зостатися, то можна й зостатися.
— Для чого? — розгублено перепитав Ігор, який і сам до пуття не знав, для чого їм їхати на «тучу». — Як це для чого? Семенові сигарет привеземо.
Семен Анципер скоса подивився на Ігоря грачиним своїм оком.
— З тебе, Ігоре, ще люди будуть, — сказав зворушено.
Спочатку вони втрьох дружно йшли тротуаром.
— В ногу? — спитав Мартин.
— В милицю! — поправив його Ігор. — В ногу не вийде.
В ногу й справді не виходило, бо в Ігоря з Славком не було лівих, а в Мартина правої ноги.
Потім вони втрьох їхали трамваєм.
У ті повоєнні часи трамваї ходили так, як тепер подекуди ходять таксі: не туди, куди потрібно пасажирові, а туди, куди потрібно водієві. Раптом вагоновод заявляв пасажирам, що «вагон пойдьоть на Сталінку, а на вокзал не пойдьоть». Виходив, переводив стрілки, і пасажирам доводилося або їхати туди, куди вагон «пойдьоть», або тюпати далі пішки. Вагоновод трамвая, в якому вони їхали, довго й нудно торгувався з пасажирами, який маршрут обрати, і врешті-решт довіз їх майже до самого Євбазу.
Міська інституція, яку Клим Бутько називав «тучею», серед аборигенів міста мала іншу абревіатурну назву — Єв-баз, що означало: єврейський базар. Якщо бути точним, то, хоч євреї в житті цієї інституції відігравали далеко не останню роль, базар цей варто було назвати Інтербаз, що означало б «інтернаціональний базар». Не можна поручитися, що представники індійського племені гуарані чи африканського банту побували коли-небудь на Євбазі, але, мабуть, половина націй, що населяють земну кулю, мали в останній воєнний та перші післявоєнні роки своїх повноважних представників, акредитованих на цьому базарі.
Ось і зараз збоку, вулицею, що перетинала базар, сунула мишасто-сіра валка вчорашніх повелителів Європи. Військовополонені німці йшли розбирати руїни. Для них ярмарок явно скінчився. Вони йшли похнюплені, байдужі, не дивлячись ні на кого. І на них теж ніхто не звертав уваги. Німців тут бачили різних: і зухвалих, бундючних в гіркі дні окупації, і метушливо-переляканих при відступі, і мертвих, і, нарешті, полонених. їхня сіра валка викликала не більше цікавості, ніж сірий брук під ногами. Похнюплені, німці йшли розбирати створені ними ж руїни.
Інші нації тим часом продавали, купували, перепродували, міняли, вимінювали, ворожили, брехали, клялися, сміялися, рекламували, пропонували, крали, галайкотіли, нишпорили, ловили гав, божилися, кепкували, плакали, співали, топтали одна одній мозолі на ногах, кашляли, пили, шукали, хапали за поли, лаялись — і все це разом називалось Євбазом. У ті часи він переживав зеніт своєї химерної величі, свого нужденного багатства і двозначної слави. Серйозний конкурент одеського Привозу, він ще й не підозрював, що вже демобілізовуються архітектори, вже із зеленими «Сидорами» за спинами їдуть вони додому, ще не встигнувши або не маючи за що купити на тому ж таки Євбазі цивільного піджака, просто в гімнастерках сідають за кульмани, пришпилюють загрубілими пальцями аркуші ватману й починають писати смертний вирок цьому стовковиську. Мине всього кілька років, і сірий брук Євбазу навіки зникне під лиснючим асфальтом, ніби весняна злива змиє підсліпуваті халупи, ятки, кіоски, збиті бозна й з чого. Виросте там цирк, один з найбільших універмагів, новітній готель, вишикуються нові квартали, молодята тут крутитимуть носами, бо в магазині «Юність» не буде на ту хвилину фати до лиця. Саме поняття Євбаз зникне назавжди. Для прийдешніх поколінь це місце зватиметься площею Перемоги, посеред якої стрімко виросте увись пам’ятник на честь міста-героя…
Але поки що Євбаз був у зеніті могутності, і людей на ньому — як колись буде хіба що на стадіоні під час відповідальних і принципових матчів. Трос інвалідів на милицях поринули у натовп, як камінці у вир.
З усіх боків Євбаз оточували ятки та хатини, де не тільки торгували, а й продукували. Так, базар мав свою власну промисловість. В отих розвалюхах дислокувалися різні артілі промкооперації. Серед них чимало й артілей інвалідів, але самих інвалідів там було не густо. Здебільшого там працювали громадяни з рожево-бузковими обличчями, з хрипкими могутніми голосами. Всі вони були вдягнені у засмальцьовані ватянки, і як узбек не розлучається навіть у спеку зі своїм халатом, так рожево-бузкові громадяни не розлучалися зі своїми ватяниками, що називалися ніжним словом «куфайки». Хай лінгвісти сушать собі голови над тим, які метаморфози відбулися із словом «фуфайка», перш ніж воно стало «куфайкою». Євбаз знає: «фуфайка» — то одне, а «куфайка» — то вже зовсім інше.