Жінка, що сиділа на кошику, тицьнула Бутькові гроші, встала і, витираючи сльози, відійшла вбік. Молодиця в картатій хустці, що теж збиралася ворожити, нерішуче подивилася на Ігоря, сказала:
— І чого б ото я тут стовбичила? Що вам, іншої розваги нема?
— Хто це там? — не ворухнувши головою, тихо спитав Бутько, ніби й справді нічого не бачив.
— Та інвалід молодий, — відповіла молодиця.
— Поворожити прийшов? Це ми можемо. Всю правду тобі скажу, нічого не приховаю. Бабоньки, громадяночки, пропустимо без черги інваліда війни, що кров за нас проливав на полях сраженій.
Було в інтонаціях Бутька щось від Ямришка, і в Ігоря запашіли вуха. Але «бабонькам-громадяночкам» стало цікаво, що ж то наворожить «темний» чаклун молодому інвалідові, і вони заохочували Ігоря:
— Сідай, сідай, синку. Десь там мати тебе виглядає…
— Таке молоде — і вже без ноги.
— А мати там, мабуть, за ним уже очі свої виплакала.
— Листи хоч матері пишеш?
Ігор зиркав вовченям на жінок і не розумів, для чого Бутько влаштував усю цю комедію.
А жінок розбирала цікавість. Досі вони володіли монополією, жоден чоловік не вдавався до Бутькового ворожіння. Так, підійде, подивиться, зневажливо всміхнеться, плюне та й піде собі далі. І раптом «темний чаклун» ворожить хлопцеві, а той слухає його уважно й шанобливо. Це підносило жінок у власних очах і подвоювало їхню віру в Бутькове ворожіння.
Але жінки помилялися. Ігор не тільки не слухав, що там варнякав про «дєнєжний інтерес» та про «казьонний дім» Бутько, він сам стиха вклинився в його бурмотіння:
— Не був би ти скнарою, дав би трохи грошей неімущим браттям. Ти собі ще наворожиш, а Семен Анципер сигарет просив.
Бутько кивнув головою і закінчив ворожіння передбаченням, що Ігоря очікує блискуча кар’єра й високі державні посади. Але цим він не обмежився. Демонстративно, щоб усі бачили, тицьнув хлопцеві в руку кілька папірців і оголосив:
— З інвалідів війни грошей не тільки не беру, а й сам чим зможу, тим допоможу.
Ігор засовався. Таке благодійництво його зовсім не влаштовувало, і він не знав, брати йому гроші чи образитись. Але тут втрутилися «бабоньки-громадяночки»:
— Бери, бери, синок, чого ти встидаешся? Чоловік тобі від щирого серця, а ти… Бач, він сам такий…
Клим Бутько розумів силу реклами.
Хлопці пішли купувати сигарети. Несподівано їх зупинив меткий неголений чоловічок у традиційній куфайці, з польовою офіцерською сумкою через плече. Вони ніяк не могли зрозуміти, чи цей чоловічок косоокий, чи то його очі просто так швидко шастають на всі боки.
— Ви, хлопці, героями хочете бути? — запитав він.
— А ми й так герої хоч куди, — всміхнувся Ігор.
— Е, ні. Ви мене не розумієте. Я кажу: ви Героями Радянського Союзу хочете бути?
— А ти часом не Калінін? — примружився Ігор. — Може, Указ Президії Верховної Ради підпишеш? Тоді ми не проти.
Чоловічок дрібно-дрібненько захихикав.
— Можна й без указу… Дивіться… — Він попорпався у своїй польовій сумці, і сталося таке, що хлопці від подиву роти пороззявляли: на долоні у чоловічка лежала Золота Зірка Героя Радянського Союзу. — Ну то що? Можна без указу? І недорого.
Ігореві очі налилися кров’ю, Мартин стиснув щелепи, Славко зблід.
— Ти… ти що, гад? Ти що?! — тільки й зміг вимовити Вербицький.
— Ша, ша, без нервів, — зашикав чоловічок, а очі його забігали ще швидше. — Тут нема ніякого мошенства. Ти що, думаєш, я вбив когось чи вкрав її? Своїми руками зробив…
— А золото на городі викопав? У тебе там свої копальні? — насунувся на нього Мартин.
— Та яке золото, хлопці?.. Господь з вами!.. Дивіться! — Він ще раз поліз у сумку і видобув звідти цілу жменю золотих зірок. — Я їх з бляшанок клепаю. Штампика виточив — і клепаю. А що тут поганого? Свою працю продаю. Чого ви накинулись на мене, як малахольні?
Хлопці заспокоїлись, але не знали, сміятися їм чи покликати міліцію.
— А що ви хочете за неї? — поцікавився практичний Славко.
— Та всього й прошу п’ятдесят карбованців. Справжня двадцять п’ять тисяч коштує.
— Хіба можна купити й справжню? — насторожився Мартин.
— Та ні, то я так… То будете брати? — запобігливо запитав чоловічок, зазираючи їм у вічі.
— А для чого вони нам? — знизав плечима Славко.
— Як то для чого? На гімнастерку почепиш… У село приїдеш — всі дівчата твої будуть. Знову ж таки на залізниці почот і уваженіе, квитки можна без черги брати…