— От і нема нашого Анципера… — сумно сказав мені Ігор Максимович Вербицький. — Ви його знали?
— Ні. Тільки з розповідей.
— Шкода. Дивовижний чоловік пішов від нас. — Він помовчав. — А як ваші справи посуваються?
— Посуваються, — невпевнено сказав я. — Пам’ятаєте, ви розповідали про чоловіка, що торгував на Євбазі золотими зірками, зробленими з консервної бляшанки? Ще в зв’язку з цим ваші супутники згадали про нагороди загиблого Голобородька…
— Так, пам’ятаю. А що?
— Ми перевірили на всяк випадок. Навіть книжку орденську в архіві відшукали. Всі ці нагороди належали зовсім іншій людині. Теж льотчикові, підполковнику Карпову. Він загинув на фронті. В орденській книжці його прізвище було змите вапняною водою, і туди вписано прізвище Голобородька.
— Он як! — здивувався Ігор Максимович. — Але як це пов’язане із вбивством? Якби Голобородько когось убив, то це, звичайно, мало б значення. Але ж його самого вбили…
— Не знаю, — знизав я плечима. — Та якийсь зв’язок тут є…
До нас підійшли Мартин Угович Вайл і Ярослав Макарович Іванченко. Ціпок, на який злегка спирався Ярослав Макарович, мав руків’я, різьблене із слонової кістки, і, здавалося, був призначений більше для того, щоб підкреслити прихильність свого володаря до старожитніх звичаїв, аніж для діла. Широке, розповніле обличчя Ярослава Макаровича дещо видовжувала гостра борідка, темний, але не чорний костюм був бездоганного крою, на шиї не краватка, а чорний метелик. Такий собі підстаркуватий бонвіван. І тільки в очах сум і біль.
— Боюся, — звернувся я до нього, — що мої відвідини будуть сьогодні невчасні. І все ж…
Ярослав Макарович якусь мить щось про себе зважував, а потім вирішив:
— Приходьте. Як і умовились, між восьмою і дев’ятою.
— Знову вас запрошують у неробочий час? — спитав Ігор Максимович. — На добровільних, так би мовити, засадах?
Я подивився на нього з підозрою: знає про наші «добровільні засади» чи це у нього випадково вийшло?
— Ти його в майстерню запрошуєш? — спитав Ігор Максимович у Іванченка.
— У майстерню.
— А нам з Мартином можна прийти? Подивимось на твою «скульптуру навпаки» в закінченому вигляді.
— Приходьте.
— Тільки ми звільнимося пізніше. О десятій не буде надто пізно?
— Ні.
Я помилився, коли думав, що Анциперова дружина нічого не бачила навколо себе. Все, що треба, вона бачила. Після похорону вона підійшла до Люди і неголосно, стримано, але так, що усім навколо було чути, сказала:
— Я не хочу, щоб ви почували себе винуватцем… Це не ви. Це війна. У мого чоловіка не було ніг, у нього було покалічене серце й зношені судини… Тромб міг утворитися в будь-яку хвилину. Я лікар, я це розуміла раніше й розумію зараз.
Люда низько схилила голову…
Майстерня скульптора Іванченка була поділена на дві нерівні частини, нічим, власне, не розгороджені: більша — з брудною підлогою, з полицями по стінах, з мольбертами, з натягнутими на підрамники полотнами, з підставками під скульптури, накритими мокрим ганчір’ям, із сіро-зеленою глиною і нерівними брилами мармуру, а в другій, невеличкій частині, в кутку, — килими на стінах, на підлозі, килимом вкрита м’яка тахта, на якій можна було б спати і впоперек — така вона широка. Над тахтою на килимі висів невеликий натюрморт — троянди, а збоку напис: «На пам’ять про непереможну чотирнадцяту». І нерозбірливий підпис.
Чотирнадцята… Яка ж це «непереможна чотирнадцята»? Де воювала чотирнадцята армія? Я спитав про це Ярослава Макаровича.
— Чотирнадцята палата. Це — Анциперові троянди.
— Хіба він малював?
— За трафаретами. Це — особлива історія. Колись я сам про неї розповім…
В цій частині майстерні навколо низького круглого столика стояли глибокі зручні фотелі, шафка, за склом якої видно посуд, пляшки з яскравими етикетками, причандалля для приготування кави. І в цьому контрасті між суворою, навіть аскетичною простотою робочої частини майстерні й вишуканістю куточка для відпочинку, безперечно, був якийсь свій задум.
— Сідайте, — запропонував Ярослав Макарович. — Паліть. У мене курять. Що ви п’єте?
— Дякую, але я…
— «Але я», — перебив мене Ярослав Макарович, — завжди означає, що гість питиме те, що й господар. Отже, каву і по келишку коньяку. Зараз приготую… А пам’ятники, — казав він далі, — особливий вид скульптури. Не знаю, чи звертали ви на це увагу, але пригадайте, і ви переконаєтесь, що в нашій пам’яті найдовше залишається силует пам’ятника. Мідний вершник і Богдан Хмельницький. Володимир над Дніпром чи Маяковський на площі Маяковського, коли ми хочемо собі їх уявити, з’являються як силуети. Я кажу, звичайно, про гарні пам’ятники, А що, як створити тільки силует, — подумав я. Так і виник задум того, що Ігор Максимович називає «скульптурою навпаки». Це буде пам’ятник на честь визволителів нашого міста від фашистської окупації… Ходімте, я вам покажу. Звичайно, це модель, і вона не дає повного уявлення, але що саме я мав на увазі — зрозуміти можна.