Він зняв ганчір’я із скульптури. Це була неначе брила, яка наїжачилась гарматами, кулеметами, багнетами, з неї стирчали тупі морди танків і хижі крила літаків. Але всередині цієї брили був отвір. Силует солдата. Отвір, який залишився за людиною, що пройшла крізь весь цей морок і відкрила шлях до світла всім іншим. Пам’ятник загиблим і пам’ятник живим. Переможцям!
— Де він міг би стояти? — спитав я.
— Над Дніпром. Так, щоб за цим отвором, за цим силуетом відкривались небо і далечінь.
А іще Ярослав Макарович показав мені невеличку скульптуру, вирізьблену з дерева, що ’зображувала балерину, яка немовби летить.
Потім ми пили каву з коньяком і якимось надзвичайно запашним і смачним печивом. Аж тоді я нарешті перейшов до діла.
— У мене, — сказав я, — з вашої розповіді, а особливо з розповіді Ігоря Максимовича, створилося враження про Івана Павловича Щербину у госпіталі як про такого собі незграбного, схожого на могутній гриб, сільського дядька…
Ярослав Макарович розсміявся.
— Це тому, — сказав він, — що якось ми сиділи в своїй госпітальній палаті, а по радіо дитячий хор співав чудернацьку пісеньку-загадку. Там були такі слова…
І він проспівав приємним баритоном:
А далі йшло щось таке:
Всі казали, що це співають про Щербину, що це він «стар человечек», у якого «ножка одним-одна». Та оскільки у пісеньці йшлося про гриб, то, може, цей образ мимоволі зв’язався у всіх з Щербиною.
— Можливо, — погодився я. — Але, з другого боку, у мене створилося враження про Голобородька як про писаного красеня. Та ось у справі я знайшов фотографію Голобородька і попросив у Щербини його фотографію тих часів. — Я вийняв із теки ці фотографії. — Ось вони… І знаєте… якесь у мене дивне відчуття… Таке відчуття, ніби все було навпаки. Ніби красенем був Щербина, а не Голобородько. Чи, може, ці фотографії так відретушовані, що не зовсім відповідають оригіналам? І ще одне. Когось мені Щербина тут дуже нагадує. Тільки не можу згадати, кого саме.
Ярослав Макарович з лагідною посмішкою роздивлявся фотографії, ніби щось порівнюючи.
— А моєї фотографії тих часів у вашій теці часом нема?
— Немає.
— Шкода. І в мене нема такої фотографії. Не збереглася. А цікаво було б подивитися… Ну, то що ж, ви маєте рацію. Річ у тім, що наші естетичні смаки дуже змінилися. Під словом «наші» я маю на увазі смаки переважної більшості сучасних людей. Юнкерсове обличчя було дуже подібне до обличчя молодика з мильної обгортки. Було в ті роки такс німецьке туалетне мило, що дуже відгонило якоюсь солодкою хімією. І в ті бідні часи, коли не те що туалетне — господарське мило одержували по картках, коли діти туалетне мило називали «обличчевим», бо ним умивають обличчя, а руки всі мили змилком господарського, така фізіономія з мильної обгортки здавалася втіленням всіх естетичних чеснот. Що ж до Щербини… Я вам скажу, на кого він тут схожий. І справді, тут він дуже скидається на відомого кіноактора Жана Габена. Але ж красу таких облич, як у Жана Габена чи Щербини, їхню буденність і щирість ми навчилися цінувати набагато пізніше. Смаки помінялися. І якби запропонувати тепер жінкам вибрати із цих двох фотографій — я переконаний, дев’яносто із ста виберуть Щербину.
— Скажіть, будь ласка, — знову спитав я, — усі ці роки ви підтримували зв’язок з людьми, з якими лежали в протезному госпіталі?
— Звичайно. Я часто зустрічаюся з Вербицьким, листуюсь і бачусь з Мартином Вайлом: то він приїздить до мене, то я до нього. А з Анципером, поки він був живий, і поготів.
— Ви знали, що Щербині присвоєно звання Героя Радянського Союзу?
— Ні. Від вас я про це почув уперше.
— Чи не тому у всіх вас припинилися зв’язки з Іваном Павловичем Щербиною, що йому належала та злощасна коса і ви його підозрювали у вбивстві?