Любочка біля Ігоря ніби зробилася меншою, щоки її залив рум’янець, голова опустилася донизу, а пальці нервово засмикали якусь невидиму нитку на спідниці. Ігор відчув, що і його щоки заливає червона фарба. Йому було нестерпно соромно за те, що відбувалося зараз, і за ті випадки, коли він сам притакував Юнкерсові або гигикав разом з іншими його підлабузниками.
— Що, Машо, неправду я кажу? — звернувся Юнкерс до кіномеханіка. — Хіба не показувала ти мені, що там під протезом? Ще й шрам просила поцілувати…
І тут відбулося щось незрозуміле. Обличчя Юнкерсове обсипала біла крейда, очі запорошило. Він одпльовувався, кашляв, лаявся. Це Гоша-масажист із своєї скриньки з тальком набрав повну жменю й безпомилково, на голос, жбурнув її прямо в обличчя Голобородькові.
— Ось він зараз вріже Гошу стільцем по кумполу, — аж засовався від нетерпіння Петро Байрак.
Та Юнкерс точним, як удар шпаги, рухом своєї милиці, яку він завжди тримав, як мисливську рушницю, під пахвою, черкнув Гошу-масажиста по обличчю, зірвав з нього чорні окуляри — і відкрилися глибокі червоні провали Гошиних очей.
— Дивіться, — засміявся Юнкерс. — А я вже гадав, що в нього там очі прорізалися, бо в кіно ходить, Машиного протеза вивчає та ще й прицільно кидатися своїм тальком смердючим навчився.
— Ти… ти… — кинувся до нього з кулаками Мартин Вайл, але Юнкерс знову вправним і точним рухом милиці зачепив Мартина по нозі, і той звалився на лаву.
Клим Бутько підхопив Юнкерса під руку, одтяг убік, умовляючи: «Та кинь ти це, до чого воно тобі, ходімо краще по сто грамів візьмемо…»
Гоші-масажисту подали його окуляри, і він надів їх поспіхом так, ніби розумів, яке жахливе враження на всіх справляють його червоні провалля на місці очей. Маша, затуливши обличчя руками, вибігла із залу.
Після сеансу всі, як правило, виходили у вестибюль посмоктати цибуха та потеревенити. Тут завжди, напівсидячи на підвіконні, царював Юнкерс. Це було його постійне місце, нікому й на думку не спадало займати його. Звідси Юнкерс керував «нальотами» на залізничні каси, тут він приймав звіти й розподіляв гроші, давав вказівки, тут… Та що там казати! Це був його трон, його штаб, його кабінет, його канцелярія…
І зараз Юнкерс сів на своє звичне місце, завів розповідь про аеродромного їздового. Той їздовий буцімто видавав себе перед дівчатами за льотчика, хвалився своїми подвигами. А вони, справді льотчики, одного разу тихенько підкралися й підслухали його розповідь. Їздовий, хоч і аеродромний, звичайно, не літав, а їздив кіньми, батіжком помахував, траву косив — ото і вся його робота. Однак термінів авіаційних нахапався. Чують льотчики, їздовий каже: «Як зайшла моя машина у штопор — ну, думаю, амба! З штопора не вийти — розіб’юся, кришка! Я за одну ручку — не берьоть, я за другу — не берьоть, тисну на педалі — не берьоть, я за елерон — не берьоть…» А тут Юнкерс із засідки: «А ти б її батогом!» Він мало крізь землю не провалився. Сміху було!..
Але сьогодні розповіді Юнкерса нікого не розвеселили, та й людей біля нього затрималося значно менше, ніж звичайно. Покурили й почали розходитися по палатах. Хлопці Семена потарабанили в палату. А Ігор Вербицький пішов проводжати Любочку до рогу — йти з дівчиною далі йому не дозволяло його госпітальне вбрання. Та й не тільки в цьому справа. Він не знав, чи схоче така гарна дівчина йти поруч з калікою на милицях. Ану ж, як знайомі трапляться назустріч? Ці сумніви ятрили Ігореві душу, тож, спинившись на розі, він не знав, що робити далі. Любочка виручила його сама: «Мені пора, пізно вже…» І, злегка потиснувши йому руку, побігла.
Втім, і того щастя, що він сидів поруч з Любочкою в кіно, було забагато для нього. Юнак повернувся в палату геть оглушений ним і навіть спершу не зрозумів, про що говорить Щербина.
— Самі ви винуваті, — казав Щербина, — занадто багато волі йому дали, мало не молилися на негідника…
— Ай ти ж сам їздив у залізничну касу, — зауважив Семен Анципер.
— Їздив. Та для чого — й сам не розумію. А тепер робить той Юнкерс паскудство, а йому підтакують. Тільки Гоша та Мартин і заступилися…
— Він таке молов, а жінки, що були в залі, на це нічого, ще й сміялися, — дивувався Славко.
— Та, — зневажливо махнув рукою Семен Анципер. — Що ти, Славко, про жінок знаєш? Вони, брат, усі однакові. Жінки, брат, дурні по природі своїй. От ляпнув дурницю Юнкерс — і нічого. А чому? Бо це Юнкерс. І хлопець він красивий, і спуску їм не дає. Вони йому будь-що простять-вибачать. Це якби хтось із нас щось подібне учворив — тут інший компот. Вони б нам пики пороздирали своїми пазурами…
— Але ж коли він у Гоші окуляри збив, усе жіноцтво обурилось, — нагадав Щербина.