А ще ж потім треба зашити небіжчика, вдягти його в костюм, поголити. Це вже не входило в службові обов’язки санітара, але хтось це мав робити, і за це платили родичі. Петручок умів примусити знервованих, заклопотаних родичів видобути гроші з гамана.
Крім того, Петручок закріпив у трупарні на стелі, над столом, дві потужні лампи й фотографував при їх світлі всіх небіжчиків. Казав, що в нього це таке хобі. Всі фотографії він старанно наклеював у старовинний важкий альбом і біля кожної фотографії ставив номер, дату і прізвище. Та жодне хобі не давало аматорам такого зиску, як оті Петручкові фотографії. Тільки-но приходили родичі небіжчика, він неодмінно питав байдуже: «Фотографію візьмете?» — «Візьмемо», — розгублено відповідали родичі. «Фотографія — десятка. Скільки примірників?» — «Одну, — казали родичі. — А краще — дві».
Ще про одне своє хобі Петручок нікому не розповідав і не любив, коли йому про нього нагадували. Якось прийшов він на похорон, відвідав хату небіжчика, віддав фотографії, одержав гроші, висловив співчуття, а потім зняв з вішалки плаща, вдягнув на себе й непомітно зник.
Попався він випадково. Коли в хаті таке горе, людям не до пропаж. Та й вигляд у нього був такий, що не викликав підозри: високий, добре вдягнений чоловік, освічений. І справді, свого часу Петручок закінчив три курси медичного інституту. А того разу в хаті, куди він прийшов, виявився спостережливий хлопчик-четвертокласник, синочок сусіди, єдиний, кого здивувало, чому це гість одчиняє в хаті шафу і вішає туди свого плаща, а йдучи, бере з шафи також плаща, але зовсім іншого. Хлопчик розповів про це своєму татові, а той вранці подзвонив до міліції.
У райвідділі знали про це хобі Петручка, тому не здивувалися, а просто знайшли злодія і запропонували повернути плаща. Як завжди в таких випадках, він почав був твердити, буцімто плащ цей його, що він придбав його тоді-то в такому-то магазині, але на запитання, що лежить у кишенях, відповісти не зміг чи не схотів. При огляді тих кишень були виявлені царські червінці, походження яких ми зараз мусили з’ясувати.
До речі, підшита довідка експерта, яка засвідчувала, що монети ці зовсім не червінці, що в Росії, починаючи з 1755 року, карбувалися монети по десять і п’ять карбованців, які мали назву імперіали та полуімперіали, а знайдені в Петручка монети випущені у 1897 році, після грошової реформи Вітте. Справжня їх назва — теж полуімперіали, але вартість — вже тільки третина старого імперіала.
Після допиту Петручка, який так нічого нам і не сказав, я вилучив із його альбома останню фотографію. Сьогодні ввечері мені вперше випала нагода сполучити справу, яку я виконував на добровільних засадах, із справою, що робив тепер за прямим службовим обов’язком. Сьогодні я мав побачитись із колишнім Гошею-масажистом (насправді його звали Георгієм Георгійовичем, і прізвище він мав досить гучне — Суворов) та з його дружиною, колишньою Машею-кіномеханіком, а тепер Марією Іванівною Суворовою. Марії Іванівні я збирався показати фотографію, вилучену з Петручкового альбома, а з її чоловіком обговорити деякі давні справи. Він мав винятковий слух, цей Гоша-масажист, і, може, колись прочув щось таке, на що тоді піхто не звернув уваги.
Славко Іванченко завжди був спокійний і стриманий, але сьогодні він убіг — на милицях теж можна бігати — до палати надзвичайно збуджений: було видно, що його розпирає якась новина.
— А в нас новий начальник госпіталю! Теж хірург! Але тітка! Майорша! Ого!
Це була справді важлива новина.
У польових госпіталях рятували від смерті, а готували людей до нормального життя в госпіталі протезному. Протезний госпіталь поєднував у собі лікувальну установу з виробництвом — тут тісно контактували хірурги-ортопеди, фізіотерапевти, інженери, техніки й протезні майстри. Хірурги-ортопеди працювали тут над людським тілом, як скульптори над крихким, нестійким мармуром. При пластичних операціях вони боролися за кожне волоконце м’яза, за кожний клаптик шкіри, за кожний сантиметр кістки, формували кульшу так, щоб вона заживлялась тонким рубцем, не боліла, щоб протез став для неї немовби природним продовженням. Уся ота хірургічна творчість називалась неприємним словом «реампутація». На реампутацію приїздили сюди безрукі й безногі воїни-переможці з усіх госпіталів. Кажуть, у переможців рани загоюються швидше, але для того, щоб вони й справді швидше загоювались, потрібні й великі знання, і неабияке вміння.
Начальником протезного госпіталю був знаменитий хірург, полковник медичної служби Олександр Саркісович Маркар’янц. Цей літній уславлений вчений мав статуру шістнадцятирічного хлопчика, що ніколи не їв досхочу. Темні й опуклі очі його дивилися на світ здивовано, довгі, немов дівочі, вії кидали тіні на обличчя, і тільки дві глибокі зморшки від носа вниз до підборіддя і чималенька лисина, оточена чорним, жорстким, кучерявим волоссям, видавали його вік. Мав він звичку під час розмови прикривати рукою свою лисину так, ніби вона йому заважала.