Выбрать главу

Все це сталося вчора, й Ігореві дуже кортіло побачити Семена Анципера, розповісти йому все — від Семена не мав хлопець ніяких секретів.

Анципер лежав у післяопераційній палаті. Він майже не змінився. Коли людина протягом року зазнала стільки фізичних страждань, що їх десятьом на життя б вистачило, їй уже нікуди далі мінятися. Він лежав на спині, заклавши свої худі, довгі руки за голову, й посміхався. Біля Анципера сиділи Славко, Мартин, Щербина й Гоша.

— Ігор прийшов! — зрадів Семен Анципер. — Сідай на ліжко, поки сестра не бачить… То ж що ви збираєтесь далі робити? — звернувся він до Гоші.

— Не знаю. Не знаю, хлопці, що воно з того вийде… — Гоша втупився своїми чорними окулярами в Анципера, ніби спостерігав, чи не промайне усміх на Семеновому рухливому обличчі.

Із плутаної Гошиної розповіді виходило, що він уже давно кохає Машу, але вона зв’язалася з тим Юнкерсом… І ось тепер… Гоша готовий побратися з Машею, але навряд чи захоче вона зв’язати свою долю з сліпим. А коли вона на глузи здійме його наміри? Що тоді робити?.. Ото він і прийшов порадитись.

Хлопці мовчали.

— Які тут можуть бути поради? — почухавши потилицю, розважливо мовив Щербина. — Хіба можна порадити, як перепливти на той берег річки? Скільки б тобі не радили, скільки б не вчїілп, як треба руками-ногами махати, однаково самому тобі доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати.

Ігор подивився на Щербину з повагою. Мудрий дядько цей Щербина, оце ж треба зуміти все так сказати, щоб і не образити Гошу, не принизити його гідності, підкреслити, що він сам мусить розв’язати це питання, і водночас підштовхнути його до рішучіших дій, бо «самому доведеться лізти у воду, самому до берега вигрібати».

Розділ сьомий

У нашій країні вже є діти, які ніколи не бачили корови, але таких дітей, котрі жодного разу не бачили б футбольного матчу, не знайдеш. Так само, як і дорослих. Про футбол знають всі і знають все. Та, на відміну від більшості футбольних уболівальників, я колись кілька разів ходив на тренування футболістів. Воротарів тренували так: перед дерев’яним щитом завбільшки з футбольні ворота стояв (обличчям до щита і спиною до гравців) воротар, а гравці щосили били м’ячем у щит, м’яч одскакував, і воротар ловив його. Він не знав, куди влучить м’яч, під яким кутом він одскочить. Так у воротарів виробляли реакцію на несподівані удари.

Двоє воротарів, які тренувалися, були дуже різні. Один довгий, худорлявий, схожий на водоміра, на ту комаху, що, швидко перебираючи довгими ніжками, бігає по воді, а другий, молодший, — красень з рухами людини, яка у вільний час захоплюється танцями на ковзанах. їх ніхто й ніколи не міг би сплутати. Та коли вони стояли перед щитом, а футболісти били у цей щит м’ячами, і м’ячі одскакували сильно й несподівано, ці воротарі ставали схожі один на одного, як близнюки. В них був абсолютно однаковий вираз облич, однакові рухи, здавалось навіть, що вони однакові на зріст…

Про цих воротарів я часто згадував, коли під час практики мені доводилося кілька разів брати участь в обшуках. Одного разу це було в хаті літньої жінки-бухгалтера, яка за невеликий строк зуміла вкрасти в держави таку кількість грошей, що їх, мабуть, вистачило б на спорудження будинку, де вона мешкала; вдруге — у проектній конторі, де сталося випадкове вбивство; втретє — у підвалі, де переховувався кримінальний злочинець. Надто різні люди були там, а вираз облич і поведінка у всіх однакові…

Коли я прийшов до Георгія Георгійовича Суворова, якого я знав під ім’ям Гоші-масажиста, так, ніби сам лежав у тому госпіталі, та до його дружини Марії Іванівни, яку теж ніби не раз зустрічав під ім’ям Маші-кіномеханіка, мені здалося, що прихід мій їх збентежив, а на обличчях їхніх застиг той страдницький вираз, що його прибирали обличчя людей під час обшуків. Гай-гай, слідчий Романе Пузо, невже й ці люди сприймають тебе як нишпірку?

Досі мені ніколи не випадало бувати в помешканні, де живе сліпий. Мій друг, філософ біля, твердячи про відносність смаків та уподобань, наводив приклад, який, може, сам і вигадав. Він розповідав, ніби дівчинка прийшла в магазин по хліб. «Якого тобі — білого чи чорного?» — спитала продавщиця. «Та мені однаково, — відповіла дівчинка. — Мені для сліпого».

Вітальня, куди мене запросили, була прибрана зовсім не для сліпого, а радше для футболіста команди-чемпіона. На полицях за склом сяяли золотом, сріблом і лакованою шкірою кубки, медалі, грамоти, почесні призи, футбольні м’ячі з автографами, а на стінах вбирали око вимпели футбольних команд чи не всіх країн світу.