Вона все ж таки додала «може».
— Та якісь ми з Гошею не такі й оце боїмося. Ви людина ще молода, якийсь необережний натяк…
— Не буде натяків, — запевнив я. — І давайте нарешті порозуміємось: я з найглибшою повагою ставлюся до вас і до вашого чоловіка. Я прийшов до вас по допомогу. Звичайно, ви можете мені відмовити. Але…
І тут я знову розповів про теорію полковника Іванова щодо нерозкритих злочинів та про миш’як у Наполеоновому волоссі. Слухали мене з великим інтересом.
— Боже ж ти мій, — забідкалася Марія Іванівна. — І це ж треба було таке зробити з людиною… І як же він не чув, що там миш’як? Він же, мабуть, гіркий чи кислий… Ой-ой-ой!..
— Отже, так, — сказав Георгій Георгійович, і це я, здається, вперше почув його голос. — У вас із собою якийсь записничок є? То занотуйте. Пункт перший. Під час перебування в протезному госпіталі лейтенант Голобородько, за госпітальним прізвиськом Юнкерс, одного разу був заарештований і перебував у міліції. Усім він казав, що буцімто «за пиятику», але в розмові з інвалідом Бутьком, який теж лежав у нашому госпіталі, він сказав одну дивну річ. Голобородько сидів, як завжди, на підвіконні у вестибюлі. Бутько стояв біля нього, а я спускався сходами. Люди регулюють силу свого голосу залежно від того, як самі чують, і тому не розуміють: те, чого не почули б вони самі, дуже добре може почути людина з гострішим слухом. Так от Голобородько сказав Бутьку: «Що я не робив, аж на стіни ліз, а вони не хотіли мене садити… Раніше, можна було літак чи танкову колону… А тепер госпіталь чи дитячий садок… Нам на сто грамів однаково вистачить». — «Ти що, сказився?..» — одказав Бутько у відповідь. Тут у вестибюль увійшов підполковник Чураєв, і вони припинили розмову, пішли нагору по сходах. Я не знаю, до чого вони це говорили, але щось таке вони мали на увазі. Пункт другий: Голобородько давав інвалідам гроші — аванс для купівлі й перепродажу квитків. Одного разу я чув, як він загрожував оцьому вашому небіжчикові Петру Байраку: «Я з тебе за ці гроші шкуру здеру!..» Пункт третій. Лейтенант Голобородько подарував медсестрі Любі Воробйовій золоті сережки із синіми камінчиками.
Благодатно вплинули на цього чоловіка госпітальні перегляди кінофільмів з репортажами друзів. Він і досі пам’ятав кольори, про які тільки чув. Але цього не було в протоколі, що лежав у старій теці.
— Ви говорили про це під час слідства, яке провадилось ще тоді, після вбивства?
— Говорив. Але цього не записували, тому попросив вас зараз записати.
— Дякую. Ці ваші свідчення можуть і справді дуже нам допомогти. А де зараз Бутько, ви часом не знаєте?
— Знаю. Помер він. Його було важко поранено в груди, він не мав ока й лівої ноги.
Тепер Георгій Георгійович відповідав мені приязно, вдумливо, зникла напруга.
Щось таке відбулося, ніби й повітря в хаті якось помінялося. Та воно й справді помінялося: запахло печенею і свіжим хлібом, що його вже краяла Марія Іванівна. І я вечеряв у них, і слухав спогади Георгія Георгійовича про госпіталь, і були мені ті розповіді такі близькі й такі цікаві, що я аж двічі телефонував Люді: «Пробач, я змушений затриматись». І вечеряв я цього разу двічі: вперше з Машею-кіномеханіком та з Гошею-масажистом, а вдруге з їхнім сином, полковником Суворовим.
Не було в цьому льотчикові нічого, що б нагадувало про його небезпечну професію, навпаки — був він м’який, лагідний, поміркований, чимось невловимим скидався на мого старшого брата Федю. І взагалі, коли тобі подобається твоя власна сім’я, коли ти її любиш, дуже приємно помічати в інших родинах щось спільне з твоєю. У взаєминах Марії Іванівни та Георгія Георгійовича було щось таке, що нагадувало мені стосунки між моєю мамою й татом. І як же сміявся я подумки, коли почув, що Кость Георгійович до Марії Іванівни звертається на «ви», а до Георгія Георгійовича — на «ти».
До речі, того ж таки вечора у Марії Іванівни вперше вихопилася назва села під Коростенем…
Коли я вже пішов од них і опинився на завжди гомінкому Хрещатику (а жили Суворови на Хрещатику, у будинку-башті навпроти вулиці Леніна), то подивився вгору і побачив, що всі троє стоять там високо, на восьмому поверсі, у вікні, і серце мені раптом обдало якоюсь теплою хвилею.
Операція, що її задумав Юнкерс, здійснювалася під кодовою назвою «винос покійника». На відміну од багатьох інших військових операцій, тут назва майже цілком відповідала змістові.
Медсестра Любочка дуже боялася небіжчиків, а ще більше боялася, щоб хтось, бува, не помер під час її чергування, і про ці її страхи знав увесь госпіталь. І ось Юнкерс склав поетапний план операції. До неї він залучив однорукого бовдуруватого Петра Байрака та не менш бовдуруватого красеня Рувима Нахмановича з вісімнадцятої палати.