— Правда? — зрадів Чураєв.
У ці хвилини він був вдячний кожній людині, яка співчувала йому.
— Сюди їх треба завести, — вирішив підполковник. — Тільки нагороди свої, ордени й медалі надіньте. Воно звичайно, трохи не по формі, але нічого, хай американці бачать, що тут лежать герої, солдати справжні лікуються.
Славко Іванченко вперто не захотів чіпляти позичені медалі.
— Не мої, — глухо казав він і тільки головою крутив.
— Чіпляй, американці звідки знатимуть!
— Чого ти комизишся? — наполягали хлопці.
— Медалі — то не дядькові чоботи, які можна взути й піти на весілля, — спідлоба зиркав на всіх Славко.
— Дивак, ти ж їх заробив! — сердився Анципер.
— Тих, що я заробив, уже нема…
Сумну Славкову історію знав увесь госпіталь. Коли хлопця поранило, десь у медсанбаті загубилася його гімнастерка з двома медалями: «За бойові заслуги» та «За відвагу». Документи на них збереглися, а медалі пропали. Славкові до сліз було шкода медалей, але говорити про це він не любив. А тут Чураєв вирішив зробити як краще: десь позичив дві медалі, щоб прикрасити ними Славкові груди.
— Це до війни був у нас в селі такий парубок, — сказав він. — Що в кого нове побачить — просить поносити. Чоботи — так чоботи, сорочку — то й сорочку. Дай, каже, поносити, а взавтра я тобі віддам. Один дядько годинника мав, то Мишко йому мало голову не од’їв: дайте, дядьку, поносити та дайте, дядьку, поносити. І таки ублагав. А потім затіяли вони з хлопцями таке змагання — хто перебіжить через річечку по тонесенькій кладочці. І шубовснув Мишко у воду. З чобіт воду витрусили, сорочку мати випрасувала, а годинник як зупинився, то, мабуть, і досі стоїть.
— Ну хай, — неохоче погодився підполковник Чураєв. — Не чіпляй, як не хочеш. Але посвідчення оці поклади зверху на тумбочку про всяк випадок.
Підполковник Чураєв побіг по інших палатах, а в чотирнадцятій заходилися згадувати про свої зустрічі з союзниками.
— Хлопці вони нічого, прості. Тільки збалувані дуже. Він тобі поки гарячої кави-какави із марципаном не вип’є, в атаку не піде.
— Ха! Сказав! Та вони в атаку зроду не ходили. Вони в атаку їздять. Щось не бачив я, щоб вони пішки ходили. Отак пройти, як до вікна, то вій машину заводить.
— Машини вони водять… Я так собі важу, що краще сім разів підряд в атаку піти, ніж ото з ним у машині проїхатися. Волосся дротом стає. Сидить, розумієш, такий собі шибайголова у кабіні, тримає в одній руці булку, в другій — шмат м’яса, баранку колінами затисне і жме-газує сто двадцять на годину. Це ж десь схибив на волос, од машини й од усіх тільки воспомінаніє, а він собі жме без понятія, хоч в лоба йому стрель.
— Мені один такий в’їхав своїм «студером» у мою машину. Крило зім’яв — як собаче вухо. Я його на мигах матюкаю, а він і на мигах не розуміє. Аж доки я його з кабіни не витяг. Тоді він, теж на мигах, мені показує: забирай, мовляв, мій цілий «студер», а я на твоїй машині поїду…
— Ну, а ти що?
— Та дулю йому під ніс. І, знаєте, зрозумів. Мабуть, і в них дулі показують. Потрібний був мені той гамбарас. Щоб потім пояснювати, чого це в мене американський номер на машині?
— А ти б і номери з ним поміняв.
— Ха! Де ж ти був, що не підказав мені?
— То так і розійшлися?
— Ну, не зовсім, щоб так… Дав він мені дві банки ковбаси їхньої. Ковбаса в них без шкурки, в банках. Гидують вони тими кишками, що з них шкурка робиться, чи що? І ще брус шоколаду.
— А на якого біса, скажи ти мені на милість божу, солдатові шоколад? Що він; дитина?
— По раціону, мабуть, положено. Кажу ж тобі, що збалувані вони дуже…
То тільки говорилося про «раціон», а насправді той, хто, пакуючи зеленого «сидора», вагався, що краще покласти: зайвий сухар чи зайву обойму, і врешті-решт віддавав перевагу обоймі,— той так і не міг зрозуміти, для чого солдатові шоколад…
З великої хмари — малий дощ. Американців приїхало у госпіталь п’ятеро. Четверо білих і один негр. Та ще перекладач — наш військовий, капітан. Багато хто в госпіталі вперше бачив живого, не намальованого негра. До нього поставилися з особливою симпатією. Правда, це був не класичний зразок пригніченого негра, що звик до кийка расиста. Високий білозубий негр, мабуть, не дуже потерпав від расистських утисків, бо дивився на всіх з веселою зухвалістю. Більше того, коли двоє його білих колег кректали, тягнучи з машини у вестибюль ящики з освітлювальною апаратурою та кінокамерами, він стояв собі осторонь і спокійнісінько напаковував тютюном довгу пряму люльку.
— Що, він тут у них найголовніший? — здивовано спитав Славко у Ігоря.