— Ромо, не совайся, — раптом сказала мама. — У тебе справа до Мартина Уговича? То підіть у твою колишню кімнату або на балкон.
— Та що це ви, мамо… — сказав я, а сам подумав: «От хто б порозумівся з полковником Івановим».
— Ідіть, ідіть, — підштовхнула мене мама.
Ми вийшли на балкон. Мартин Угович закурив сигарету, а я тільки зітхнув, як зітхають чоловіки, які мають дружин-медиків і через це недавно, та ще й не зі своєї волі, кинули палити, і енергійно переказав Мартину Уговичу притчу про Наполеонове волосся.
Він вислухав цю історію з дещо відчуженим виразом розумного і владного обличчя, а потім сказав:
— Я не шкодую, що вбивцю Юнкерса не знайшли. Я й сам був під підозрою, бо я йому привселюдно погрожував. Але у мене було алібі, і це, мабуть, єдине, що порятувало мене. Я не відмовляюся від того, щоб допомогти вам, але не знаю, чим можу посприяти. Відтоді я дещо, як ви, мабуть, помітили, подорослішав і краще, ніж тоді, розумію, що це не діло, коли людину вбивають, хоч би якою поганою вона була. Та за Юнкерсом я й зараз не шкодую. Це був дуже поганий чоловік. І не тільки тому, що він ображав Ігоря Вербицького, що підло принизив Гошу-масажиста й Машу… Він був дуже поганий і небезпечний тому, що біля нього люди втрачали власну гідність, переставали вірити в те, без чого людина перестає бути справжньою людиною. Не хотів би я, щоб мої хлопчаки-петеушники колись зустрілися з таким. Оце й усе, про що я хотів попередити. А тепер питайте, що вас цікавить.
— Я хотів би розпитати у вас дещо про Петра Байрака, про інших людей, що лежали з вами у госпіталі. І взагалі про госпіталь.
— Ви вважаєте це військовою таємницею?
— Ні, — здивувався я.
— То чому ж ми мусимо тримати усе це в секреті від ваших батьків та дружини? Чи ви чекали, що я отут, на балконі, нарешті визнаю, що це я вчинив убивство?
— Ні, — сказав я й одчинив балконні двері, запрошуючи Мартина Уговича до хати.
За розмовами сніданок непомітно перейшов у обід з тією природною послідовністю, з якою весна переходить у літо…
Минулого року на день народження я подарував Люді арабську скриньку, інкрустовану перламутром та слоновою кісткою. Майстри, що її виготовили, передбачали, що в ній зберігатимуться коштовності. Та оскільки у моєї дружини інших коштовностей, крім мене, поки що не було, то вона використовувала цю скриньку з виховною метою: акуратно вкладала в неї всі невикористані (звісно ж, з моєї вини) квитки на концерти, в театри, в кіно. Зараз вона непомітно розкрила свою сумочку і показала ще один черговий експонат, який поповнить її колекцію.
Гай-гай, Людо, вийди на вулицю, спитайся підряд у ста перехожих — і переконаєшся, чи знайдеться серед них хоч один дурень, який скаже, що готовий проміняти кіно на мамині вареники. Щоправда, Люда вареників майже не їла, зате квашені огірки аж хрумтіли у неї на зубах. Мама уважно поглянула на невістку, а потім на мене. От і все. їй уже все відомо. Тепер виглядатиме онука…
Розповіді Мартина Уговича про госпіталь Люда слухала з непідробним інтересом, а коли почула, що начальником госпіталю був свого часу сам професор Маркар’янц, аж захлинулася борщем:
— Господи! Та це ж я вчилася за його підручником і була твердо переконана, що він сучасник Пирогова. Невже він вас оперував?
Не вистачало тільки, щоб вона попросила його показати кульшу.
Мама дивилася на Мартина Уговича ледь зіщулившись, неначе їй від самих тільки цих розмов було боляче.
— А скажіть, — спитала вона, — не важко вам без ноги коло цих шибеників? Не боляче?..
— Ні, — просто сказав Мартин Угович. — З самого початку мені пощастило. Мене оперував справжній хірург. І протеза мені зробив справжній майстер…
Старшина Дранишников, сором’язливо посміхаючись, якось розповідав про себе, що він за все життя не вдарив жодної живої людини.
— Ще б пак, — розсудливо зауважив на це Семен Анципер. — Якби ти хоч злегка вдарив якусь людину, то вона б уже не була живою.
Руки у старшини Дранишникова були такі, що паляниця в них здалася б звичайним пряником. Сибіряк з діда-прадіда, він і ремество мав сибірське — «на гражданці» валянки бив.
— Ти, Славо, подивись тільки, які онучі, — казав він Славкові. — Це ж одна носитиметься, а друга буде ще й запасна.
— Ну до чого ці онучі? — делікатно одмовлявся Славко. — Хіба онучу на протез накрутиш? Черевики дають до протеза.