— Як це — черевики? — Дранишников не уявляв себе в черевиках. — А валянки?
— А валянки продай, — порадив Семен Анципер. — Ще й зиск буде.
— У нас у Сибіру без валянок не можна…
Дранишников був настільки розгублений і приголомшений, що Анцішерові стало його шкода:
— Та не журись ти, на протеза можна й валянка натягти. Тільки для чого? Боїшся протеза одморозити?
— Звичайно. У нас такі морози бувають, що й метал кришиться… А на лижах я зможу ходити?
— А пішки ти вже розучився? — почав злоститися Анципер.
Коли йшлося про протези, він завжди злостився, бо не знав, як ходитиме на них. Лікарі запевняли, що все буде гаразд, а там хто його знає… Щось не зустрічав Анципер лікарів, які б обіцяли погане. За їхніми словами, все на світі мусить гараздитись. За весь час Анципер і словом не прохопився, що йому буде важче, ніж тим, у кого лишилася бодай одна нога, але це й так усі добре розуміли. Тому Дранишников не ображався на Анципера. Доброзичливо всміхаючись, він одказав:
— Пішки в нас далеко не підеш. Нам господь-бог сніг не по картках відпускає.
— Кажуть, що й на велосипеді можна їздити, коли протез хороший, — зауважив Мартин Вайл. — А на лижах же, мабуть, легше, ніж на велосипеді?
Такі розмови точилися в госпіталі часто. Всі чули, яка то добряча штука протез, як він чудово заміняє ногу: от іде людина, розумієш, навіть без палички, трохи кульгає — ну так, ніби п’яту натер або мозоль на пальці,— і не скажеш, що у неї не своя нога. Тільки Щербина ніколи про це не говорив, а жадібно слухав і кожного разу позирав у бік тумбочки, де була захована його коса. Зможе Щербина з косою пройти — ось тоді він і скаже, чи справді була кебета в голові того чоловіка, котрий протези вигадав.
— То що, Славо, махнемось? — з надією запитав Дранишников.
Славко ще не навчився казати людям «ні», він ховав очі, червонів і нерішуче одмовлявся:
— Та я б, товаришу старшина, і так би вам їх віддав, якби це не подарунок мені. Воно ж не годиться дарувати подароване…
Дранишников важко зітхнув. Славкові через ті унікальні наконечники заздрить увесь госпіталь. їх подарувала хлопцеві англійська графиня. Це ж треба було! Вона приїхала з Англії і привезла кілька ящиків металевих наконечників з колючками до милиць. Як подарунок… Вони скидалися на половинки зеленої шкаралущі каштана. Пружинками їх прикріплювали збоку до кінців милиць. В суху погоду ці колючі наконечники, притиснуті пружинками, стирчали збоку. Але в ожеледь, у сльоту вони одразу ставали в пригоді. Відтягнувши пружинки, можна було натягнути наконечники на кінці милиць і йти «не буксуючи» хоч і по льоду.
— То для чого вони тобі, коли однаково скоро на протезі підеш? — зробив останню спробу Дранишников, звертаючись до Славка.
Славко не витримав, потягся було віддати ті наконечники, але тут втрутився Семен Анципер:
— Та дай ти хлопцеві спокій! Ти ж сам тільки-но питався, чи можна натягти валянка на протез. Що ж, ти до валянка причепиш той наконечник?
Прийшов Гоша-масажист із своїм причандаллям — масаж робити.
— Оп-ци — огурци, помідори — яйци, — сказав Гоша весело. — Чого це ви понасуплювались, ніби вам хтось у борщ наплював?
Гоша-масажист останнім часом аж випромінював радість навколо себе: «Моя Маруся, моя».
— Ну, з кого почнемо? Клим, давай з тебе.
— Можна й з мене, — погодився Клим Бутько. — Однаково мені йти треба.
— Зробив би ти краще, Климе, вихідний, — порадив Гоша, — та поворожив би сам собі. Певен, ти поставив би мені могорич, бо показало б тобі ворожіння, що на тебе чекає великий інтерес у казенному домі.
— Який інтерес? — насторожено запитав Клим.
Вони сиділи один навпроти одного, обидва в чорних окулярах, але Гошині окуляри ніби сміялися, а Климові були стурбовані й заклопотані.
— Який інтерес?
— А поставиш могорич?
— Сьогодні який день?
— День звичайний, п’ятниця сьогодні.
— Не щастить тобі, Гошо, — сказав Бутько. — По п’ятницях я могоричів не ставлю. П’ятниця, розумієш, важкий день. Для чого тобі могорич у п’ятницю?
Всі в палаті стали прислухатися. Очевидно, Гоша щось-таки знав. Не став би він дарма плескати язиком, не така він людина. Найбільше не терпілося Мартину, тож він перший почав витягати з Гоші новину:
— Що, протези на слонах везуть?
Ох, ці солдатські слони! Чого тільки не возили на них у війну й одразу ж по війні! І чутки про відкриття другого фронту, і чутки, що пайку прибавлять, і чутки, що в тил відведуть, і чутки, що війна за місяць скінчиться, і чутки, що Гітлер повісився. Та хіба ж мислимо пригадати все, що слони на спинах своїх крутих поперевозили? А зараз вони везли протези.