— Може, й везуть кому, — загадково сказав Гоша і спритно стер у себе під носом сліди тальку згином руки у лікті.
Славко пригадав, хто ще так робив. Так робила його мати, коли ліпила вареники і борошно попадало на обличчя. Вона так само спритно стирала його згином руки. Ох, як давно це було!.. Славкові страшенно закортіло додому, і він ще з більшою увагою прислухався до розмови. Бо вони вже так звикли: що судилося одному — те судилося всім, що громаді — те й бабі. Що буде Бутькові — те і їм буде, не тепер, то в четвер. А Гоша навмисне замовк і удав, ніби тільки для масажу прийшов. Врешті-решт Бутько не витримав:
— Ти от що… Коли справді щось до діла маєш, то кажи: ти ж мене знаєш… За мною не пропаде. Могорич таки буде.
— Ха! Потрібний мені твій могорич, — почав коверзувати Гоша. — Від тебе дочекаєшся… Присунься трохи ближче.
Гоша був зосереджений, старанно працював, а вся палата аж совалась від нетерпіння. Семен Анципер навіть удався до провокації:
— А я, Гошо, теж одну штуку знаю, теж міг би розповісти, якби ти…
Та Гоша на провокацію не клюнув. Але, видно, його й самого розпирало нетерпіння, і він знову звернувся до Бутька:
— Я б на твоєму місці сьогодні справді на базар не ходив.
— Чому? — знову насторожився Бутько.
— У тебе сьогодні мірку на протез зніматимуть.
— Та ну?!
— Ось тобі й ну. Був в ординаторській, сам чув. У тебе, у Дранишникова і ще там у когось.
Бутько почав мовчки загинати пальці. Вся палата дивилася на Клима, як на іменинника, всі були збуджені, всі раділи за нього.
— До чого ти пальці загинаєш? — поцікавився Щербина.
— Гошо, — відмахуючись від Щербини, запитав Клим. — А скільки вони протез роблять?
— Це залежить від протеза, — авторитетно пояснив Гоша. — Кому місяць, кому півтора, а кому й два.
— Довго…
— Як це довго? Це тобі не личаки сплести! Це нову ногу роблять.
— Ту мою ногу тато робив швидше.
У всіх помітно поліпшився настрій. То дарма, що майстер прийде поки що тільки до Бутька, настане час — і прийде він до всіх. Життя прекрасне й дивовижне. І протези тепер роблять такі, що й не відрізниш, де протез, а де жива нога. І навіть Семен Анципер, дарма що в нього обох ніг нема, в ці хвилини щиро переконаний, що дай йому зараз протези — і він не те що піде, гопака вшкварить навприсядки.
Настрій цей підтримували плакати, недавно розвішані в коридорі по стінах. Мальовничі, мажорні картинки розповідали, як користуватися протезами. Автори їх трохи передали куті меду. Малюнки й написи мали переконати глядача, що протез не тільки ні в чому не поступається живій руці чи нозі, а де в чому й переважає. Дивитися на них було цікаво, але ніхто тим плакатам особливо не вірив.
— Різні ми бачили плакати, — казав Семен Анципер. — Та щось не дуже намальоване відповідало дійсності.
І він розповів, як у них, у казармах запасного полку, розвішали подібні плакати. Тільки вони вчили користуватися не протезами, а багнетом, автоматом, гранатою, пляшкою з запалювальною сумішшю, саперною лопаткою і ще багато чим.
— Ох, що то були за посібники! — захоплено покрутив Анципер своєю шпачиною головою. — Як на них усе було гарно розмальовано. Солдати — як огірочки, один в одного. Рослі, стрункі, так і видно, що фізично сильні й політично підковані. А обмундирування яке! Гімнастерочки випрасувані, чоботи новенькі. А як гвинтівки тримають, як команди виконують! Лівою ногою тупнуть, правою міцно впруться в землю, тулуб подадуть вперед — і вважай, що багнет по самісіньку мушку загруз у ворога в грудях. Тепер рвучко смикай гвинтівку до себе, крок назад — і можеш вколоти другого…
Дуже колись любив і Славко розглядати такі малюнки. А вже потім, пізніше, коли побував він на фронті, побачив, наскільки намальовані солдати і танки були далекими від справжніх солдатів і справжніх танків…
І ось зараз, розглядаючи малюнки, на яких неправдоподібно могутні чоловіки впевнено крокували собі на протезах, Славко старався бодай приблизно визначити, скільки тут правди, а скільки художнього домислу. Теоретично все ніби й так. Всі деталі й ремінці протеза пронумеровані, літерами кожна позначена, намальовано, як треба надягати протез, як застібувати ремені. А як гарно, рівненько стояв цей красень на протезі!
Славкові чомусь дуже не сподобалось аж надто правильне обличчя намальованого інваліда. Він намацав у кишені піжамної куртки недогризок олівця. Кілька рисочок — і обличчя протезного красеня перетворилося на точну подобу старшини Дранишникова. Ще кількома вправними рухами Славко взув на протези валянки, і плакат прибрав того індивідуального характеру, якого йому так бракувало.