— Розумієш, — казав він, — вони проектують машини, що будуть самі навчатися. І їм потрібна людина, яка вміла б давати дефініцію — точне визначення будь-якого предмета чи будь-якого поняття.
— Як це?
— Ну от, наприклад… Скажи швидко, чим відрізняється рух кроком від руху бігом?
— Швидкістю.
— Дзуськи, — зрадів Біля. — Можна бігти на місці й пересуватися кроком так швидко, як на змаганнях із спортивної ходьби.
— А чим же?
— Тим, що під час бігу, на відміну од ходьби, обидві ноги відриваються від землі.
— Гм, — знизав я плечима. — Ті, що збираються зробити машину, яка мусить сама навчатися, хочуть привчити її ще і бігати?
— Ти кинь ці хохми. Я й сам так умію. Для того, щоб навчити машину не помилятися, треба вміти не помилятися самим, треба зрозуміти, що таке помилка як принципове явище.
Гай-гай, Вілю…
— І ти вже це розумієш? — обережно спитав я.
— Звичайно. — В голосі його — жодного сумніву. — Видатний математик Анрі Пуанкаре твердив, що з погляду математики помилки не мають градацій і що будь-яку неправильну рівність треба розглядати як найважчу помилку, навіть коли б вона була зовсім незначною: адже з неї можна вивести будь-яку іншу неправильну рівність. Він це довів математично.
Біля взяв аркуш паперу й написав на ньому:
А = В
— Вважатимемо, — казав він далі,— що фактично тут в незначна помилка. Але цей наш запис можна подати і в такий спосіб:
А — В = О,
хоч, як ми умовились, фактично ця різниця нулю не дорівнює. Та коли вона не нуль, то можна дібрати числа, за яких вийде:
С[А — В] = Д.
З іншого боку, ми маємо право помножити С на рівність, яку ми одержали спочатку, і вийде
С[А — В] = О.
Тоді в нас вийде:
С = О.
В результаті ми одержимо співвідношення, де С — будь-яке число, і це число дорівнює нулю.
— Слухай, — сказав я Вілі. — А знаєш, тут математика збігається в етикою. З погляду етики немає значення, більша чи менша провина. Підлота, скажімо, чи вбивство однаково аморальні, а не більше чи менше аморальні. Але з погляду юридичної науки, насамперед, важить градація провини. І саме в цій градації не можна припуститися помилки, бо від цього залежить доля багатьох людей, а може й усього людства. Наш професор Саєнко казав про це так: «Коли помилиться лікар, то постраждає одна людина. Коли помилиться архітектор, постраждає кільканадцять чоловік, як повалиться будинок. Та коли помилиться охоронець правопорядку, постраждає людство, бо в цьому випадку буде порушено справедливість».
Та Вілю сьогодні доля людства цікавила набагато менше, ніж його власна доля. Він знову почав хвалитися тим, що в кібернетиків швидко захистить докторську дисертацію, і бідкався — доведеться йому тоді поміняти свого мотоцикла на машину, бо докторові філософських наук уже не солідно скакати охляп на мотоциклі.
Я вирішив, що час вилити на нього трохи холодної води.
— Тепер усі філософствують, — сказав я. — У справі, яку мені зараз доручили розслідувати, я зіткнувся з таким Петручком, який теж має свою філософську теорію, та не знаю, чи збирається він робити з неї дисертацію.
— Що за теорія?
У нас не прийнято розповідати навіть близьким людям про незакінчені справи, і тому я обмежився тільки тим, що розповів про спеціальність Петручка та про його хобі.
— А теорія у нього така. Він запевняє, що це помилковий вислів — «братська могила», що кожен цвинтар окремо і всі цвинтарі разом являють собою одну братську могилу.
— Щодо цього чоловіка, — вирішив Віля, — не може бути найменших сумнівів: він злодій. Що він украв?
— А оце вже службова таємниця.
Та після дзвінка Слюсаренка я спитав:
— Слухай, ти ж колишній дружинник?
— Чому це «колишній»? Про мене треба говорити не «колишній», а «потенціальний». Якщо виникне потреба — я завжди готовий.
— То поїдемо зі мною, Тільки умова — нічого не розпитуй.
Нарешті я дожив до часу, коли подвійні обгони не загрожували мені найменшими штрафами. І от що дивно: я тепер уже не робив подвійних обгонів. Віля їхав за мною. Статечно, не поспішаючи, під’їхали ми на своїх червоношкірих мотоциклах до кафе й приткнули мотоцикли до бровки.