Я відшукав Слюсаренка, познайомив з ним Вілю, ми поговорили про футбол, а потім я зазирнув у кафе. Мегре в такому випадку випив би добру чарку кальвадосу, я ж обмежився склянкою води із автомата. Віля пити воду відмовився.
Жінки, що була з Петручком, я до цього ніколи не бачив. Але вона не здалася мені незнайомою. Я часто бачив таких жінок. Молода, ледве за двадцять років. Волосся пофарбоване в рудий колір з особливим відтінком. Це зветься чомусь відтінком «червоного дерева». Підведені темними смугами повіки. Коротенька спідниця. Це вже не міні, це — мініморум. От здається деяким дівчатам та молодим жінкам, що коли вони отак розцяцькують обличчя і вдягнуть коротеньку спідничку, то це робить їх вродливішими. І підтвердження вони знаходять у тому, що чоловіки в таких випадках залицяються до них, звертають на них більше уваги. А заграють із ними зовсім не тому, що вони погарнішали, а тому, що такий зовнішній вигляд — ніби сигнал про приступність. І дівчині, що не хоче подавати такі сигнали, мабуть, не слід легковажно одягатися й занадто фарбувати волосся та обличчя.
Та в яких насправді стосунках ця жіночка із Петручком? Найімовірніше, що це цілком випадкова зустріч. Але для того, щоб дізнатися, що вона за одна, нам доведеться докласти таких зусиль, яких докладають у кіно, щоб викрити членів банди, філії якої діють на всіх п’яти континентах. Ось чому, коли Петручок повів свою супутницю до парку, ми із Слюсаренком та Вілею пішли за ними.
І тут на наших очах відбулося те, що ми звикли бачити на кіноекранах: до Петручка підійшли два чоловіки в однакових плащах і однакових капелюхах, відтерли незнайомку, непомітно, але сильно взяли Петручка за руки й повели по алеї. «Що ж це таке? — обурився я. — Що за неузгодженість? Хто вони такі? Звідки?»
— Хто це? — здивовано спитав у мене Слюсаренко. — Куди вони його ведуть?
Вони переступили через невисокий парканчик і потягли Петручка, якого й ноги не тримали, прямо вниз по схилу, без дороги, між деревами й кущами.
— Стійте! — закричав я і кинувся навздогін, а Слюсаренко й Віля — за мною. І тут пролунав постріл. Це вперше в житті по мені справді стріляли! А я навіть не взяв з собою пістолета…
Тепер бабахнуло вже ззаду — то стріляв Слюсаренко. Я перечепився через якийсь корінь і покотився вниз, збив із ніг Петручка. Той упав, заверещав по-заячому й раптом боляче вкусив мене за литку. Я копнув Петручка вкушеною ногою й знову побіг униз на постріли. Я чіплявся за кущі, віття хльоскало мене по обличчі, ноги ковзали по траві, а в голові билася тільки одна думка: «Як я це все поясню полковнику Іванову?»
— Ви не поранені? — спитав я Слюсаренка.
— Ні. Куди вони поділися?.. А ви?
— І в мене не влучили. Давайте вниз, а я викличу опергрупу.
А на горі вже заливалися сюрчки, схил почало обмацувати світло мотоциклетних фар, і мені назустріч спускалися люди в міліцейській формі. З’явився захеканий Віля.
— У мене стріляли! — сказав він переможно.
Мені здавалося, що в цю хвилину він уже шкодував, що пішов працювати в Інститут кібернетики, а не до нас.
Петручок сидів на траві, та коли ми з Вілею підійшли до нього, підвівся нам назустріч.
— Що це за неподобство? — накинувся він на мене. — Для чого мене потягли на схил, а потім ще й стріляли?
— Ви бачили раніше цих людей? — спитав я.
— Ні. Вони сказали, що працюють у міліції.
— Хто ця жінка, що була з вами?
— Не знаю. Я з нею сьогодні вперше зустрівся… Там що — є трупи? — спитав він з професійною цікавістю.
Я залишив Петручка під наглядом патруля, а сам з Вілею піднявся на гору. У мене боліла вкушена нога.
«Як я все поясню полковнику Іванову?» — не давала спокою думка. Що він мені скаже — я добре уявляв. Щось на кшталт: «Поздоровляю з несмертельним пораненням…» Хай ти гориш! А може, не розказувати, що Петручок вкусив мене за ногу?
Я проминув парк. На вулиці всіма кольорами вигравала передсвяткова ілюмінація, спалахували й переливалися жовтневі гасла, люди у святковому вбранні йшли вулицями, за звичним гамором міста вони й не чули пострілів, один з яких принаймні був спрямований у мене…
Жовтневі свята підійшли якось несподівано. В госпіталі всі дні однаковісінькі, яка різниця — свята чи будні. Чим госпітальна середа відрізняється від госпітальної неділі? Але насправді всі чекали Жовтневих свят, бо якось звиклії вимірювати своє життя і життя всієї своєї країни оцими щаблями-річницями від Жовтня до Жовтня.
— Щербино, та будь же ти людиною! — благав Ігор.