— Це не іграшка, — стояв на своєму Щербина.
— А що я їй зроблю? Надгризу шматок?
— Поріжешся! А ти ж без наркозу не звик до цього.
— Чого ж це я поріжуся?
— Бо це не іграшка.
Ігор доводив Щербині, що на свято він мусить будь-що поголитися, хоч сам знав, що не стільки заради свята, скільки заради Любочки. Бо це при перших зустрічах із дівчиною можна було не голитися, а зараз їхні стосунки ввійшли в таку фазу, що тут уже без бритви не обійтися.
І Щербина здався.
— Тримай. А ти, Славко, покликав би когось із хірургів, щоб зашили прямо на місці, як він вріжеться.
Ігор не слухав його. Помазком збив хмару мильної піни і почав намилювати собі щоки з тією ж ретельністю, з якою милився завжди сам Щербина. Скоро в хмарі мила зникли його ніс і очі. Очі він заплющив, бо їх мило різало, і тепер ніяк не наважувався намацати бритву. Він обережно совав рукою по столі і вже каявся, що розпочав те гоління. Щербина з цікавістю спостерігав за тими маніпуляціями й нарешті не витримав:
— Слухай-но, давай я тебе краще поголю, їй-богу, скалічишся навіки.
— Не поріжусь, — пирхаючи мильною піною, опирався Ігор.
Але Щербина рішуче взяв бритву й кількома вправними рухами звільнив Ігореве обличчя від мильної піни, а за одним і від того м’якенького пушку, яким хлопець так боявся вколоти Любочку.
— Іди вмийся, — звелів Щербина.
Ігор слухняно пішов умиватися. Останнім часом він взагалі дуже охоче вмивався й зуби чистив так, як радили лікарі: і вранці, і ввечері. Хлюпаючись під краном, Ігор казав Дранишникову, що вмивався поруч:
— Що за бритва у Щербини? Хвалиться він нею, а вона геть тупа. В житті не зустрічав тупішої бритви.
Дранишников, утираючись, закрив обличчя рушником, бо не зумів приховати усмішки.
А Ігор вів далі:
— Дуже жорстка у мене щетина, навіть Щербинина бритва ледве взяла її.
— А може, метал там м’який? — серйозно спитав Дранишников. — Може, треба було косу у Щербини попросити?
Ігор пильно подивився на Дранишникова, але той старанно витирав обличчя рушником.
Після вмивання Ігор довго розглядав свою фізіономію в кругленькому люстерку й залишився нею вкрай незадоволений. Що ж це таке робиться? Та де ж та правда на світі білому? Після гоління у нього обличчя стало зовсім дитячим. Темна смужка вусів раніше надавала обличчю мужності, а тепер воно стало якимось босим, голим, і шкіру щипало. А як Любочка на нього подивиться? Хоч знову намалюй ці вуса…
Щербина одразу зрозумів, що коїться в Ігоревій душі, й порадив:
— Слухай, хлопче… Хочеш мати гарні вуса? То вживай пташиний послід.
— Який? — щиро здивувався Ігор.
— Голуб’ячий і курячий, — уточнив Щербина. — Голуб’ячим треба мазати губу знадвору, а курячим — зсередини, зісподу, значить.
— Курячий ми йому якось роздобудемо, — втрутився Семен Анципер, — а де взяти той голуб’ячий?.. Геть перевелись голуби, а скільки ж їх раніше було!.. Чи відлетіли кудись в інші, мирні краї, чи це люди їх поїли?
— Тоді можна й суперфосфатом. Воно, конєшно, пташиний послід краще вдобреніє…
Ігор гарячково підшукував гідну відповідь, та нічого сказати не встиг, бо до палати увійшов підполковник Чураєв. На парадному кітелі його красувалися старий, ще без стрічки, орден Леніна, орден Червоного Прапора, начищена до дзеркального блиску медаль «Двадцать лет РККА» та ще не відомий присутнім монгольський орден. Блищали підполковникові гудзики, чоботи, блищав увесь підполковник Чураєв.
Біленький підкомірець залишив на зморшкуватій шиї підполковника червоний слід, тройний одеколон огортав його запашним маревом. Щербина смачно чхнув. Підполковник Чураєв подивився на нього здивовано.
— Будьте здорові, з празником, товариші! З двадцять восьмою річницею революції! Тепер буде в нас і двадцять дев’ята, і тридцята, і сота, і двохсота! А от коли ми зустрічали двадцять четверту… Все могло бути. Все могло бути, коли б не пошкодували ви, товариші, свого життя, свого здоров’я задля того, щоб зберегти здобутки Жовтня.
Вони слухали підполковника Чураєва уважно і вдячно. Уже сам його ошатний вигляд, урочистий тон, піднесений голос створювали атмосферу свята. А вони відвикли святкувати за довгі роки війни, тож зараз були щиро вдячні підполковникові, щиро зворушені.
Добре, коли кохання народжується навесні чи влітку і дозріває на осінь. Сутеніє раніше, і тоді сам астрономічний розпорядок починає сприяти цьому коханню. У листопаді вже о сьомій годині сутеніє, і можна поспішати на побачення, яке через це стає довшим. Як завжди, перед зустріччю з Любочкою Ігор місця собі не знаходив: щохвилини вибігав у вестибюль, дивився на годинник, сподівався, що, може, сьогодні прийде вона раніше хоч на десять хвилин. Тепер він навіть дивувався, як могли вони з Любочкою раніше так багато розмовляти, марнувати час. Нині все було зовсім по-іншому. Вони цілувалися. У них аж дух перехоплювало, сльози на очах виступали, і, розімкнувши губи, обоє дихали важко й жадібно, як люди, що тільки-но виринули з океанських глибин. Віддихавшись, починали цілуватися знову — до дзвону у вухах, до запаморочення в голові.