— Ви вже вибачайте, — раптом звернувся Щербина до Ніни Василівни, — але я таки вас десь бачив.
— За що ж я вас маю вибачати? За те, що ви мене бачили? — спитала Ніна Василівна.
Усі посміхнулися, але Щербина не звернув на це найменшої уваги. Він дивився на Ніну Василівну, як дивляться на загублену, а потім знайдену річ.
— Оце кажіть мені, що хочете, а я вас таки десь бачив.
— То ви не знаєте, — втрутився Семен Анципер. — Наш Щербина завжди так починає знайомство із жінками, які йому подобаються, бо збирається одружитись.
— Помовч, Семене, — одмахнувся Щербина. — Ні, таки бачив я вас — і край!
— У театрі, може? — підказала йому Ніна Василівна.
Щербина глянув на неї докірливо:
— Та я у театрі тому зроду-віку не був.
Усі знов засміялися.
— На вулиці десь, може? — Кругле симпатичне обличчя Ніни Василівни розрум’янилось, очі весело поблискували. — А на якому фронті ви воювали?
— Та на всіх потроху.
— Під Тирасполем були?
— Був, — сказав Щербина. — Та звідти нашу дивізію перекинули аж на Третій Білоруський.
— А цю пісню пам’ятаєте?
Вона накинула на голову косинку й низьким приємним голосом заспівала:
— Точно, — зрадів Щербина. — Ви тоді співали про синенький платочок, а ще один товариш артист, мордатий такий, співав: «Що такое, вас іст дас, німці драпают од нас…»
Юрій Максимович подивився на Щербину з навмисним переляком:
— То був не я!
— Не ви, — підтвердив Щербина. — Куди йому до вас братися!
— Так от де довелося зустрітися, — сказала Ніна Василівна, думаючи про щось своє.
— Отак і зустрілися, — зітхнув Щербина. — Гора з горою не той… а людина з людиною завше… Воно, правда, краще б десь в іншому місці…
Юрій Максимович, який дуже чутливо сприймав найменші порухи в душах людських, одразу ж підхопив слова Щербини:
— Звичайно, в іншому — краще… От я, наприклад, десять років, а може й більше, не бачився з тим критиком, який про першу мою роль сказав: «Цьому артистові краще перейти в суфлери». А оце вчора зустрів його в лазні…
Сміялися весело всі, навіть Щербина.
Привезли шефи й гостинці. Коли Миша Грабченко поклав пакунок на стіл і почав ного розв’язувати, хлопці поодвертали голови в різні боки. У них на обличчях було написано приблизно таке: «І що це ви затіваєте? Ну для чого це?» Та все ж цікаво було, що в тому пакунку… Трохи білого хліба. Трохи вершкового масла, загорнутого в цигарковий папір. Кілька пачок цигарок. Кавалок ковбаси. Дві пляшки горілки. І ще якісь іриски.
Хлопці перезирнулися й одвели очі. Їх тут, мабуть, годували краще, ніж оцих видатних артистів. Країна дбала про поранених на війні, віддавала їм усе найкраще. Тож за вечерею вони прагнули побільше підкладати гостям.
Клим Бутько, тьмяно поблискуючи своїми темними окулярами, напосів на горілку і раптом неголосно заспівав сам собі:
— А ви голосніше, — попросив Юрій Максимович. — Щоб усі чули.
— Який з мене співак, — знітився Бутько. — Краще б ви, — звернувся він до Ніни Василівни, — про «синенький скромный платочек».
— Е ні, — заперечила Ніна Василівна. — Сьогодні ми у вас в гостях, то краще ваших пісень послухаємо.
Семен Анципер скоса подивився на Ніну Василівну шпачиним своїм оком і сказав:
— Ану, Славко, давай нашу, подільську. Ту, що Щербина любить. Можна? — звернувся він до Юрія Максимовича.
— Не тільки можна — треба.
Славко звів до перенісся свої бровенята, насупився, делікатно покашляв у кулак і стиха почав:
Анципер вступив ніби знехотя, байдуже, ніби за компанію:
Він ніби просто розповідав: що тут вдієш — тому й залишилася гора чорна, що сіяла бідна вдова, а який там сівач із бідної вдови?
Другий куплет вони почали разом. Розповідали про страшну людську трагедію, і була вона тим страшніша, що мовилося про неї спокійно, стримано: