І раптом у голосі Славка Іванченка прорвалася тривожна нота: йде зима, нема хліба, нема дров, а тільки дрібні дітки є у бідної вдови.
тривожно запитав Славко, але Анципер заспокоїв його:
Справді, чого журитися? Є багатий брат у бідної вдовиці, він не покине її напризволяще. Але що це?.. Як змінився голос Славка, які залізні, безжальні, байдужі ноти забриніли в ньому… І навіть обличчя Славкове змінилося, стало жорстким, злим:
Анципер приєднався, голос у нього став скрипучий, неприємний. На цих словах пісні у Щербини завжди перехоплювало подих і стискалися кулаки.
Страшне це зізнання вражало своєю жорстокою відвертістю, своєю безжальністю. Але бідна вдова не мала ніякого порятунку, вона була ладна на все, тільки б не замерзли діти в нетопленій хаті.
В голосі у Славка чулося благання, по щоках у Ніни Василівни побігли сльози, вона не помічала їх, Оксана і Василина сховали очі, як люди, що зіткнулися з чимось дуже поганим і нічим не’можуть зарадити, закам’яніли вилиці на обличчі актора Миші Грабченка, Юрій Максимович схилив голову в руки.
У Ігоря по спині побігли мурашки, хоч чув він цю пісню не вперше. В голосі у Славка були і наказ, і благаппя:
Анципер пояснив:
І далі вже разом вони повели спокійно, так спокійно, що у всіх, хто слухав їхню пісню, клубок підкотився до горла.
Анципер просив, Славко вимагав, уперто, наполегливо:
І вже обидва пояснили з невимовним відчаєм:
Але тато не міг встати з ями… Анципер і Славко зробили паузу, немов прислухаючись, що відповість тато, чому він мовчить, чому не встає. Невже він не розуміє, як важко їм, сиротам маленьким, живеться на цім світі? Пауза була довгою. Могло б здатися, що пісня вже скінчилася. Та ні, останнє слово за батьком. Діти повинні почути його голос. І вони його почули. Крізь важку сиру землю ледь-ледь прорвалися батькові слова… Голоси Славка й Анципера стишилися до шепоту:
Це звучало як останнє прохання, як останнє моління, як тихий голос безнадії. Все. Сподіватися більше не було на що…
— Ой хлопці ви мої, хлопці… — одняв руки од обличчя й заплакав Юрій Максимович. — Які ж ви у нас гарні хлопці!.. І для того, саме для того, щоб ніколи вже не повторилося те, про що у вашій пісні співалося, роблять революції… І для того воювали ви славно, і перемогли, і так боляче покалічили вас… Ой хлопці ви мої, хлопці…
Розділ десятий
Ніколи в житті я не забуду, як співали вони цю пісню. Семена Архиповича Анципера вже не було на світі, співали її вдвох — Ярослав Макарович Іванченко і Мартин Угович Вайл. Були вони вже не в госпітальній палаті, а в майстерні скульптора, і давно вже важке мармурове погруддя, що зображувало натхненне обличчя Юрія Максимовича Думського, стояло на його могилі, і життя було зовсім іншим, а пісня ятрила серце.
Потім я був у батьків і спитався у мами:
— Чого це ви, мамо, ніколи не співали пісні про вдову — «Ой всі гори зеленіють»?
Мама невдоволено знизала плечима й буркотливо відповіла:
— А для чого тобі ця пісня?.. Не треба тобі її знати.
Вона й досі ставилася до мене, як до маленької дитини. Багатьом гарним людям не хотілося б, щоб їхні діти знали про це. Та треба, щоб вони знали. І це він правильно говорив, покійний народний артист Юрій Максимович Думський, що і революція вершилася, і у війні ми перемогли для того, щоб назавжди покласти край тим нелюдським стосункам між людьми, про які співалося у дивній тій пісні.