Перехожі дивилися на нього поблажливо: що візьмеш з інваліда? Юнкерс стояв поруч, підбадьорював: «Давай, давай, шквар веселіше!»
Ігор Вербицький спробував був проскочити повз Ямришка й Юнкерса непомітно, та опуклі, нахабні Ямришкові баньки нічого не пропускали:
— Гей, ти, — закричав він, — вхажор! З костилєй по сту рублєй!
«Звідки він знає, що я — «вхажор»? — занепокоєно подумав Ігор. — Може, бачив, як я проводжав Любочку?..»
Армія робить людей, кращими. Старшинське гасло: не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо — подеколи творить справжні чудеса. Нехлюя воно навчає дисципліни, згорбленого примушує розправити плечі, підняти підборіддя. Та в чомусь армія й балує людей. Солдати звикають, що обід з’являється сам собою, що чоботи й штани видають справно. І хоч як би солдат завинив, а за статутом не можна його покарати, позбавивши обіду чи вечері. «А люди трапляються й слабодухі, — думав Ігор, — ось як цей Ямришко. Щось тут негаразд. Сюди б старшину. Не армійського, то хоч би міліцейського. Він би не дозволив Ямришкові жебракувати, а примусив би його працювати».
Ігор застав підполковника Чураєва в червоному кутку.
— Є в мене, товаришу підполковник, одна думка… Ви, звичайно, правильно казали, що коли пораненого вилікують, коли йому на кульшу протеза підберуть та навчать цим протезом користуватися, то це все — досягнення. Але ж це не його, пораненого, досягнення, а медиків чи там протезистів. Ні, треба, щоб він, як вийде з госпіталю, не просто твердо тримався на ногах, а твердо тримався в житті.
Ігор висловив свою пропозицію: з інвалідами в госпіталі треба запровадити навчання. Може, курси підготовчі до технікуму чи навіть до інституту. Чи навчати людей якоїсь професії — скажімо, готувати на бухгалтерів чи годинникарів. Хіба мало на світі сидячих професій, що підійшли б одноногим чи одноруким…
— Чекай, чекай, — сказав підполковник Чураєв стурбовано. — Як це ти сказав? Щоб, значить, стояли в житті на двох ногах? Чи як воно там?
— Твердо стояли, товаришу підполковник.
— Правильно, твердо. От давай це й запишемо. І одразу ж листа складемо. В міськком.
Вони довго складали листа, а потім підполковник ходив узгоджувати його до начальника госпіталю, до жінки, яку в чотирнадцятій палаті називали тіткою майоршею, хоч добре вже знали, що вона Оксана Кіндратівна Костюк. Чураєв прихопив з собою й Ігоря. Оксана Кіндратівна сказала, що листа треба переробити, викинути всю вступну частину про успіхи.
— Там стільки листів з усілякими клопотаннями, — сказала Костюк, — що поки вони про успіхи вчитають, то й до діла не дійдуть. І взагалі, треба цього листа однести самим. Ви, товаришу підполковник, ордени надіньте, як на свято це робили. І товариша Вербицького візьміть із собою. На милицях. Бо згодом, коли стане він на протез, ніхто на нього й уваги не зверне…
За годину Ігор уже вдихав знайомий запах каптьорки — запах шкіри, шинельного сукна, кирзових чобіт та нових гімнастерок, — і серце його болісно стислося. Нове обмундирування! Як перед відправкою на фронт… Цікаво, видерся б він зараз на одній нозі на броню танка аж туди, до башти?.. Мабуть, зумів би. Видерся ж він на кузов вантажної автомашини.
— Розпишись, — звелів каптьор.
Ігор одержав усе новеньке: шинель, гімнастерку, шаровари, шапку, правий чобіт, онучі. Хитрий каптьор хотів на онучах вигадати — лише одну дати. Але Ігор миттю спостеріг його маневри:
— Давай, давай, не збіднієш!
Ігореві дуже хотілося попросити у госпітального водія, літнього, похмурого чоловіка, щоб той дозволив йому сісти за кермо й довести госпітального «опеля» аж до самісінького міськкому, але відчуття важливості покладеної на нього місії не дозволило легковажити. Та й водій все одно не пустив би.
— Заходьте, товариші, — запросив їх секретар міськкому, виснажений чоловік у військовому вбранні. — Що у вас до мене?
— Підполковник Чураєв, — голосно відрекомендувався підполковник. — Інвалід Вітчизняної війни Вербицький, — так само чітко відрекомендував Ігоря й простяг листа.
Секретар міськкому трохи здивовано розкрив старанно заклеєний, та ще й запечатаний сургучними печатками конверт і запропонував:
— Сідайте, сідайте, товариші.
Прочитавши листа, він пожвавішав, схвалив ініціативу:
— Не будемо відкладати цієї справи. Зараз її й розв’яжемо.
Викликав завідуючу відділом, зовсім молоду, комсомольського віку, рухливу жінку (Ігореві здалося, що вона не старша за нього) й спитав, які курси можна негайно організувати при протезному госпіталі. Завідуюча відділом запропонувала організувати курси бухгалтерів та кухарів.