— Матерія? — здивувався Анципер. — Господи боже ти мій, та матерією у нас хоч греблю гати!
Не встиг Ігор і оком кліпнути, як Анципер стяг з подушки наволочку, вивернув її і кинув на стіл. Саму ж подушку підмостив під себе, щоб було вище й зручніше.
— Підійде?
Валентин винувато посміхнувся:
— В принципі підійде, звичайно… Але як ваше начальство…
— А хіба директор не тут? — заспокійливо мовив Анципер. — Якого ще начальства вам треба?
— Як же ти на ній спатимеш? — спробував був відмовити Анципера Ігор.
— Фарба швидко беріться, — одказав Анципер, — а там її хоч виварюй.
І він заходився квацяти фарбами по наволочці.
Валентин залишив своє трафаретне начиння й пообіцяв завтра прийти знову. Попрощався з ним Анципер якось недбало, муркнув щось, не підводячи голови, бо саме в цей час накладав на наволочку, чорна печатка на якій засвідчувала, що належить вона до майна Міністерства оборони Радянського Союзу, четвертий трафарет.
Не встигли Анципер та Ігор помилуватися розцяцькованою наволочкою, як з бухгалтерських курсів почали повертатися «студенти». Першим переступив поріг Щербина, за ним Мартин і Славко.
— А це що таке? — Славкове обличчя осяяла щаслива усмішка. — Це тебе на художника вчать, Семене?
Анциперова «художня майстерня» наповнювалася людьми, зайшли навіть із сусідніх палат. Всі обступили стіл, на якому лежало стільки цікавих речей. А найбільше приваблював їх букет троянд, зображений на наволочці. Бутько аж темні свої окуляри зняв, щоб краще роздивитися кольори.
— Анципере, — сказав він, — могорич за мною. Зроби й мені таке.
А Славко вже здирав із своєї подушки наволочку.
— Тільки, — умовляв він Анципера, — не треба мені того трафарета. Ти мені лише фарби дай.
— Що це в тебе за ніж? — спитав Петро Байрак, крутячи в руках замащеного у фарбу ножа з дерев’яною колодочкою, що дуже скидався на фінку.
— Це фарби знімати з дощечки.
— Давай махнемося. Тримай мого складеного з чотирма лезами, а мені цього дай.
— Бери, — погодився Анципер, ще раз дивуючись із Байракової пристрасті до менжування.
В палату зазирнув підполковник Чураєв. У ці дні він весь час посміхався, а до Ігоря ставився так, ніби той служив-таки свого часу на турецькому кордоні. Він і вірив, і не вірив, що у госпіталь нарешті прийшов спокій, що люди при ділі, а не ляскають спроквола замацаними картами, та ще й з такими малюнками, що їх сам на сам розглядати соромно, що не тікають у місто в госпітальному одязі…
Розділ одинадцятий
— Виходить, ви таки мали рацію, — сказав я капітанові Сидоренку. — Треба було зробити обшук на квартирі покійного Байрака. Напад на Петручка — не випадковий збіг…
Федір Васильович посміхнувся м’яко й довірливо:
— Обшук у такій справі, як та, що ми розслідуємо, — це жест безпорадності. Полковник Іванов прекрасно це розумів. Він знав, що нічого ми там не знайдемо. Тому й кепкував із мене.
Треба було й далі досліджувати, обмацувати всі ниточки, які зв’язували покійного Петра Байрака з іншими людьми. Може, якась із цих ниточок і виведе нас на сухеньке.
Любов Іванівна Воробйова, як вказувалось в довідці з адресного бюро, жила на Олексіївському узвозі, в тринадцятому номері. Звичайно, я міг би її викликати до себе, але вважав, що наша зустріч дасть кращі результати, якщо вона буде для неї несподіваною.
«Зараз побачимо, який з мене психолог», — думав я. Я вирішив ні в кого ні про що не питати. Спробую впізнати її, адже стільки вже про неї чув. Та впізнати її виявилось зовсім не важко. Вона й досі була не Любов’ю Іванівною, вона залишилася Любочкою, тільки літньою. «Маленький собака до старості щеня», — сказала вона мені пізніше. До того ж у вухах у неї були золоті сережки із синіми камінчиками.
Вона поверталася з роботи додому, і коли я зупинив її при вході в цей невеличкий будиночок на крутому узвозі, вона, мабуть, вирішила, що я хочу приватним чином запросити її до хворого, але не знаю, в якій формі це зробити.
— Підемо до мене, — сказала вона. — Там усе й вирішимо.
Любов Іванівна мешкала в одній із кімнат цього двоповерхового будиночка, спорудженого, мабуть, десь у середині минулого сторіччя. Кімната була умебльована скромно — круглий обідній стіл з чотирма важкими стільцями навколо, канапка, висока дерев’яна ширма, за якою, мабуть, було її ліжко. Стіни білі, голі, як у лікарняній палаті. І якось не пасував до цих чотирьох стільців важелезний англійський сервіз на дванадцять персон, що аж вгинав полиці невисокого серванта.