— Не що, го-го-го, а хто! Зазирни у маніпуляційну, то побачиш. Тільки через замкову щілину, бо вони там зачинилися.
— Хто?
— Слухай, ти справді мішком з-за рогу прибитий? Чи тільки прикидаєшся?.. Юнкерс там з нею.
Петро Байрак помилився, двері не були зачинені. Ігор смикнув за ручку, вони відчинилися, й хлопець побачив Любочку в обіймах Юнкерса. Поворозочки сестринського халата звисали з її плечей, а Голобородько цілував її так, як того пам’ятного вечора цілував її Ігор…
Вони обоє дивилися на Ігоря виклично, зухвало, так, ніби чекали його приходу й не боялися цього.
— Що ж ти? — потім з презирством казав йому Петро Байрак. — Як же так можна?.. Та ти б хоч плюнув їм межи очі! Танкістом ти був там на фронті чи кухарем?
Ігор був танкістом, але він тихо причинив двері й пішов, ковзаючи милицями по підлозі, а Петро Байрак дибав за ним, розчарований і навіть знічений.
— Ну, може, хоч тепер вип’єш? — з надією спитав він. — І повернешся? І таки даси їм прикурити?.. Та й дівчину шкода. Юнкерс її поматросить і забросить!
Ігор послизнувся, впав, боляче вдарився ліктем і застогнав. Байрак злякано подивився на нього, допоміг підвестися.
— І справді, — сказав він, — якось я той… Якось я не так тобі сказав… Ти вже й про маму подумав, а воно ж нічого… Ти йди краще в палату, ляж.
Ігор згадав червоноокого дідка з Євбазу, який продавав «средство од бліх, клопів і тараканів». «Знічтожаєть мгновенно і без запаха», — кричав дідок. «Ось так і Юнкерс, — гірко думав Ігор, — моє з Любочкою кохання «знічтожив мгновенно і без запаха». Ігор повернувся в палату. А там, муркаючи під ніс якусь мелодійну подільську пісню, Славко розписував химерними квітами жовті портьєри, так само, як його мати прикрашала такими ж малюнками піч перед Великоднем. На Семеновому ліжку лежала купа наволочок, що їх позносили прихильники Анциперового мистецтва, і він розписував їх у якомусь сюрреалістичному плані. Листочки квацяв червоною фарбою, корінці — зеленою, а самі троянди — чорною. Хлопці тільки сопіли від задоволення. Дранишников, що зайшов сюди на хвилинку, як сів на Анциперовому ліжку, так наче прикипів до нього.
— Псуйте, песиголовці, казенні вещі, псуйте! — бурчав Щербина. — Краще б ви тими чорними трояндами один одному пики поразмальовували.
Та Щербинині зауваження вони ігнорували. Тільки Анципер замріяно сказав:
— І хороший чоловік Іван Павлович Щербина, і на косах він розуміється, і під Оксану Кіндратівну клинці підбиває, а є в нього одна невеличка вада: далекий наш Щербина від справжнього мистецтва.
Ігор ліг, одвернувся обличчям до стіни. На нього ніхто не звернув уваги. Тільки Щербина прокректів: «Оце правильно. Оце таки розумно. Оце і я собі ляжу».
Ігор лежав, і ніяк йому не клалося голови: що ж це таке, як це може бути, щоб отак люди малювали, жартували, задоволено кректали, вмощуючись на ліжку, в той час, коли там відбувається таке неподобство, така зрада, коли його, Ігореве, серце крає свідомість того, що таке можливе не тільки в кіно, а й у житті? Ну, хай перехожі йдуть по вулиці, хай трамваї їздять, хоч і це несправедливо… Але ж тут його найближчі товариші, найдорожчі в світі люди…
Вони, як і раніше, не звертали на нього уваги, і він не витримав, голосно застогнав. Дійшло.
— Що з тобою? — спитав Семен Анципер. — Знову живіт болить?
Ігор аж заскреготав зубами. Якщо й були десь на світі найнечутливіші люди, то їх, мовби навмисне, позбирали в чотирнадцятій палаті!
Ігор звівся на ліжку, щоб висловити все це їм в обличчя, та як на те саме в цю мить до палати увійшов «професор» прикладного мистецтва Валентин. При цивільному та ще й підлеглому Ігор як військовий і директор курсів не міг собі дозволити принизити гідність своїх фронтових побратимів. Він махнув рукою і знову повернувся до стіни.
Щербина закликав Валентина подивитися, на які манівці формалізму збочили його учні.
— Якщо й далі таке малюватимуть, то в людей вуха на маківці повиростають. Колись люди теж квіточки зображували, і теж на ганчірках, та хіба так?
Щербина одсунув ліжко, відчинив тумбочку й дістав з неї косу, загорнуту в благеньку фантинку. Косу заховав подалі під ковдру, а фантинку повернув лицем до Валентина. В того аж щелепа одвисла.
— Як же це? — видихнув він. — Дозвольте подивитися…
Він обережно, кінчиками пальців розгорнув фантину, на якій було вигаптувано тьмяні квіти і суворий простий орнамент.
— Де ви це взяли?
— Та чорти його батька… Десь вона там валялася — чи в підвалі, чи на сходах… То я й підібрав, щоб косу загорнути.
— Та це ж плащаниця сімнадцятого сторіччя! Їй же ціни нема! Її з Лаври німці вкрали!