— Мабуть, що німці, — підтвердив Щербина. — У Берліні я її підібрав. Хоч і непоказна річ, а м’яка. Бо в нас… ми косу травичкою обмотуємо…
Хлопці з захватом обдивлялися й обмацували плащаницю.
— А скільки ж за це тепер Щербині заплатять? — здерши на хвильку окуляри, щоб краще роздивитися плащаницю, спитав у Валентина Бутько.
— Не знаю, — розгубився Валентин. — Я взагалі не дуже на цьому знаюся. Я й сам ще студент. Це нам професор недавно показував фотокопії плащаниць. Але гадаю, що лік піде на тисячі.
— Тільки мені й лишилося крадене перепродувати, — аж почервонів Щербина. — Та забирайте ви цю плащаницю, чи що воно там, і передайте своєму професорові чи кому там, а я собі якусь іншу ганчірку знайду.
— І грошей не візьмеш? — спитав Семен Анципер.
— Одного разу, — розсудливо відповів Щербина, — знайшов я аж на узліссі коня. Не дуже справний кінь був, старезний, як оця плащаниця, та однаково в господарстві згодився б. Забрав я його до себе на обійстя, а за день чи два прийшли аж із Тур’ї й кажуть, що це в них коня цигани вкрали. То що ж — гроші з них правити мав?
— То, може, ми в інституті акта складемо? — схвильовано запропонував Валентин. — Що плащаниця повернута завдяки вам…
— Коли порядок того требує, то складіть. І від грошей, якщо належать, я не одмовлюсь.
Валентин поспіхом склав плащаницю у свій саквояжик, потиснув Щербині правицю двома руками і вже від дверей згадав:
— Та я ж фарби ледь з собою не поніс назад.
Він виклав на стіл фарби й пішов. Щербина заходився ховати назад у тумбочку свою косу.
— Великий з тебе мудрагель, Іване Павловичу, — сказав Анципер. — Це ж додуматися — копійчану косу тягати в тисячній плащаниці по всій Європі і по всіх госпіталях.
— А мені з тої плащаниці хліба не їсти, — одмахнувся Щербина.
Так це в нього наївно і кумедно вийшло, що хлопці аж зайшлися реготом.
Ігор не витримав. Підвівся, взяв милиці, пішов був до Дверей, але зупинився і, скрушно похитуючи головою, сказав:
— Друзі називаєтьсяі Регочуть…
Він схлипнув.
— Що сталося? — скинувся Анципер.
— Любочка… — видихнув Ігор. — Там… у маніпуляційній… з цим… з Юнкерсом…
Дранишников діловито запропонував:
— Ходімо, я йому зараз голову одгвинчу.
— Не треба, — безнадійно відмахнувся Ігор.
— Погано, — схитнув головою Анципер. — Це й справді погано…
— Та обійдеться, — втрутився Клим Бутько. — Вона Юнкерсові скоро набридне. А ти, Ігоре, як захочеш, підбереш. Ще слухнянішою буде.
— Ти, Бутько, поворожи комусь іншому, — обпік його поглядом Анципер.
— Що ж мені далі робити? — спитав Ігор ніби в самого себе.
— Йди-но сюди, — рішуче запропонував Дранишников. — Сідай. Поговоримо. У мене теж випадок був. Такий самий. Ось послухай. Було це зимою сорок третього, під Сталінградом. Німці в казані пріють, дозрівають. Мап-штейн до них знадвору стукає, мовляв, потерпіть, випущу, та в самого п’яти шкварчать. А нас тоді, нашу батарею, чогось кидали з позиції на позицію. А погода, братця, маю я вам сказати, така, що господи сохрани й помилуй. Навіть у нас в Сибіру про таку чортівню й діди не чули. Мете, свище, виє, завиває! В одному місці сніг до чорної землі повидувало, в іншому такі гори понакидало, що хоч на санчатах спускайся. Піхоті воно не з медом, але на те вона й піхота: «сидора» на плечі та й посунула, це вам не артилерія. А на наших плечах, крім власних «Сидорів», ще й матчастина, гармати на наших плечах. Піхоті що? Нору собі кожен видовбав, та й сидять, як кроти, в землю та сніг позакопувалися. А нам гармати вкопати треба. І тільки-но вогневу позицію виберемо, тільки-но окопаємось — наказ, і перекидають батарею на інше місце, за кілька кілометрів. Значить, зривайся, все кидай, залишай дяді оті кубометри землі викопаної, а на другому місці починай все від самого початку. Бувало, за добу тричі міняємо позиції. Все через тую розвідку мамину: ніхто до ладу не знає, звідки їхні танки підуть. До того ми замордувалися, що вже й танки не страшні, вже бога молили, щоб ішли вони швидше, тоді не доведеться зніматися з місця, й сунути тими снігами чортзна-куди, й копати ту мерзлу землю, брили вергати. Смерті вже навіть новобранці не боялися. Боялися, що тільки ми знову окопаємося — прийде наказ позицію міняти. Так воно знову й вийшло. Піднялася батарея — вже вкотре — і поїхала. Капітан карту крутив і так, і сяк, та як її не крути, а орієнтирів не видно, щоб прив’язку зробити, бо таке мете, що не тільки якихось орієнтирів, а й світу білого не видно. І поїхала наша батарея серед ночі степом у завірюху скажену, можна сказати, навмання. Аж бачимо — є порядок і в піхоті. Серед степу, біля дороги, заметеної та віхами відміченої, регулювальник стоїть. Оце, брат, піклування про нашого брата артилериста! Закутався той регулювальник у маскхалат — снігова баба, та й годі, але прапорцем махає справно. Звернули ми туди, куди він нам прапорцем помахав, їдемо, а на серці у мене чомусь неспокійно. Якесь таке відчуття, ну, як це уві сні буває, що не туди ми їдемо. Кажу командирові: «Товаришу капітан, щось воно не теє». А він: «Завжди вам, старшина Дранишников, щось не теє». — «Та щось мені, кажу, здається, той… не туди ми їдемо. Серце моє чує…»