— А він? — не витримав Щербина.
— А він: «У тебе, каже, серце, а в мене, каже, карта». Але бачу, що і його сумніви гризуть. І таки приїхали ми прямісінько до німців, та ще й з тилу до них зайшли. Це нас і врятувало. Ех, як рвонули ми назад, що й влітку по накатаній дорозі так не їздили. Мчимо степом, а той регулювальник так самісінько стоїть, як і стояв. Ми до нього, а він так змерз, що й слова сказати не може. То одпоїли ми його горілкою, спересердя пику натовкли, потім у полон взяли.
— Як це в полон? — здивувався Ігор.
— Та німцем він виявився. Німецький то був регулювальник. І хай спасибі ще скаже, що ми на нього натрапили, бо він до ранку на тому морозі без рук, без ніг залишився б.
Усі мовчали.
— А до чого тут Любочка і той… — спитав цікавий Славко.
— А як же? — здивувався Дранишников. — Чув, яке в нас було положеніє? А бачиш, вийшли. І нічого з нами не скоїлося…
Розділ дванадцятий
Скільки я чув розмов про непристосованість філософів до життя! І ось тепер можу цілком авторитетно сказати: або розповіді ці — суцільна дурниця, або Біля не філософ. Він привів до нас в управління обох «гангстерів». Їх розшукувала по місту вся міліція. Радіо в оперативних машинах нагадувало про відповідну обережність, попереджало, що це особливо небезпечні кримінальні злочинці. Біля приставив їх сюди, як лагідних ягняток.
Підсобні робітники з цегельного заводу. Валерій Волощук, двадцяти років. Олег Петрищев, двадцяти одного року. Модні краватки. Костюми, явно шиті у кравця. Наша швейна промисловість цю моду підхопить хіба що через рік. Обидва — хоч зараз на дипломатичний прийом.
Віля впізнав їх по спинах. Вони стояли в черзі за квитками на концерт югославського естрадного ансамблю. Гай-гай, філософе!..
Вони й не пручалися, не робили спроби втекти. Як потім з’ясувалося, і на них детективні кінофільми справили велике враження: запропонувавши їм піти за ним, Віля швидким рухом одгорнув і загорнув назад вилогу свого потертого піджака. Тим часом значки, що засвідчують належність до слідчих органів, носять тільки за кордоном.
Страшенно кортіло Вілі залишитися на допиті. Я так гадаю, що він би поступився для цього присутністю на будь-якому захисті дисертації. Та я його однаково випровадив, а сам узявся до Волощука.
І під час допиту Валерій Волощук поводився, як ягнятко: не брехав, не викручувався. Все було нормально, хоч як не любить цього слова полковник Іванов. Єдине, що мене по-справжньому вразило, — виявилося, що я таки боягуз. Не було посвисту кулі біля моєї скроні. І кулі ніякої не було. Був ляск із стартового пістолета. А справжні постріли лунали з нашого боку. Слюсаренко зопалу випустив усю обойму. Добре, хоч не влучив.
Справа виявилася простенькою. Волощук і Петрищев до своєї зарплатні вирішили додати дещицю за рахунок «заходів», що йшли не в ногу з карним кодексом. Молоді негоціанти перепродували іноземним туристам старовинні гравюри, як вони запевняли, і їм беззастережно вірили. Оскільки серед туристів траплялися люди, які за своїм культурним рівнем не набагато переважали негоціантів, гравюри охоче купувалися. А що вже в міській бібліотеці з видань Брокгауза і Єфрона позникали ілюстрації, то стаття Кримінального кодексу передбачала незначне покарання. Вони мало чим ризикували.
— Та ми на цьому й не попалися. А якби нас тоді зупинили, то не сталося б і подальшого, — підсумував Волощук із докором, так, ніби в їхньому шахрайстві винуватцями були полковник Іванов, капітан Сидоренко і я, бо надто пізно їх застукали.
Та, може, в його словах було більше слушності, ніж гадав цей молодий сучий син. Треба-таки їх, попри все, ловити одразу. Як каже моя мама: «Бий бика в потилицю, то й роги виростуть».
Заклавши певні економічні підвалини в свій бізнес, вони почали не тільки продавати, але й скуповувати. Валюту. На цьому грунті вони й злигалися з покійним Байраком. А той Петручок, який, за висловом Валерія Волощука, «на Байрака працював», тільки видає себе за божевільного, а насправді «дурня клеїть». Ще й обікрав небіжчика.