Ямришко проводив долонею по животі, наче погладжував його, і примовляв:
— От і не загризу! От і не загризу! Нехай попече…
Юнкерс ліниво жував ковбасу та все підливав і підливав Ямришкові в гранчасту склянку.
З ким не хочеш, з тим і здибаєшся. Славко, Мартин та Ігор заскочили у павільйон перехопити по пиріжку з капустою й випити по склянці води з сиропом. На щось вагоміше у них і грошей не було. І от…
У ті дні в палаті зовні нічого не змінилося — і водночас усе ніби стало іншим. Хлопці не знали, чи зайде до них тепер Любочка роздавати риб’ячий жир і вітаміни. Нічого, зайшла. Тільки не посміхалася і не примовляла: «Та проковтніть, дядечку Щербиночко, вітаміночку». Але дивилась у вічі так, ніби це не вона зрадила Ігоря, а її зрадили. І хлопці чомусь почували себе так, ніби й справді всі були винні, окрім неї… І до Ігоря ставилася так само, як і раніше. Ніхто розмов про останні події не заводив. Та помічав хлопець, що, куди б він не пішов, неодмінно біля нього з’являється, начебто випадково, Славко або Мартин, що Семен Анципер виявляє якусь дивовижну цікавість до «Анти-Дюрінга» в Ігоревому викладі, а Щербина, сідаючи голитися, пропонує: «Може, ти спочатку?» А оце сьогодні Славко з Мартином умовили Ігоря прогулятися осіннім містом…
Юнкерс хлопців ніби й не помітив, а Ямришко сито відригнув і махнув рукою:
— Братва, давай сюди! Юнкерс частує!
Юнкерс уважно подивився на Ігоря, щось зважуючи, а потім засміявся виклично:
— Гей, Ігоре, давай до нас! У нас веселіше.
— Та нам… та ми… — заспішив Славко, — та нам на рентген.
Ямришко зайшовся п’яним сміхом:
— На холеру той рентген, хлопці? І так усе видно! Нових ніг вони нам однаково не поодрощують.
Та хлопці вже вискочили з павільйону. І що то значить військова наука — жоден з них не залишив на столі недоїденого пиріжка, всі захопили з собою.
— Куди далі? — похмуро спитав Ігор, дожовуючи пиріжок.
— Може, в кіно? — кивнув Мартин.
— Ми кіно вже дожовуємо, — показав недогризок пиріжка Славко.
— Повітрям подихаємо, — вирішив Мартин. — Ходімо, ходімо, хлопці.
І вони, влад постукуючи милицями по тротуару, посунули вулицею.
— Чекайте, — зупинив їх Славко. — Ігоре, ти не знаєш, за музей гроші беруть?
Вони зупинилися перед музеєм.
— Гадаю, беруть.
— Та нічого, — наважився Славко. — Обійдеться.
Він перший переступив поріг, довго човгав єдиною ногою по ганчірці вологій, а тоді скинув пілотку і звернувся до жінки, яка була при дверях:
— Добрий день. Можна нам подивитися?
— А чого ж не можна? — просто відповіла жінка. Нагадати про квитки у неї, видно, не повернувся язик.
І вони тихо, нечутно переставляючи милиці, пішли по музейних зачах, зупиняючись перед картинами, посмикуючи один одного за рукави:
— Дивись.
Славко розширив свої круглі очі, мовчав. Картини просто приголомшили його.
— Як це вони так?! Ну як це вони зробили? — пошепки, але гаряче запитав він у Ігоря.
— Хто? — так само пошепки обізвався Ігор.
— Та художники…
— Що?
— Та от… Хлопці, адже він дивиться на нас, в очі нам дивиться, чоловік оцей намальований. Бачите? Дивиться!
— Бачу, — прошепотів Мартин.
— Він очима водить, — Славко аж захлинався. — Ось відійдіть убік. Бачите, він очима за нами веде. Бачиш, Ігоре?
Ігор бачив. Це здивувало його не менше, ніж Славка. Справді диво: очі жили на полотні, і коли б цей намальований чоловік почав їм зараз підморгувати, Ігор би вже не здивувався. От що, виявляється, ще є на світі білому! От що вміють робити люди! Вони вміють не тільки влучно стріляти, підбивати ворожі танки, ходити в атаку, проривати оборону чужу й на смерть тримати свою. Вони вміють іще дещо…
А Мартина не можна було відтягти від картин, що зображували дерева, хмари, небо, траву, річки.
— Подивись на ці дерева, — пошепки просив він Ігоря.
Ігор дивився. Йому здавалося, що на картині дерева якісь не такі, як ростуть у лісі. На справжні дерева він якось раніше не звертав уваги, ніби їх не помічав. Дерева собі й дерева. Ростуть собі й ростуть. Правда, в роки війни Ігор цікавився деревами з дещо несподіваного боку. Коли танк мчав на повному ходу, він запитував у механіка-водія: «Хряпне з одного разу?» Часом молоде, гінке деревце, коли не потрапляло безпосередньо під гусениці, витримувало, не ламалося. Зникаючи під корпусом танка, воно пружно пригиналося до самої землі, а потім випростовувалося. Дрантям звисала з нього кора, стовбурець кровоточив соком, але воно таки випростовувалося! Старші дерева «хряпали»…