Я першим увійшов до кімнати, за мною — Слюсаренко, пойняті та дільничний.
Ямришко тільки-но одірвав чарку від рота. Повільно підводячись за столом, він невдоволено спитав:
— І загризти не дасте? Хай мені пече?
— Чому ж? Загризіть.
Дожовуючи солоний огірок, Ямришко зазирнув у постанову прокуратури на обшук та затримання.
— Шукайте. Як знайдете, то, може, й мені щось дасте. А ми таки знайшли…
Під час допиту Ямришко тримався зухвало. Дарма. Був у мене свій козир.
— Звідки у вас оці два золоті червінці?
— Купив.
— Де в нас продають червінці?
— На товкучці купив.
— Коли?
— Та недавно. Років зо два, мабуть, тому… А може, вже й три. Оце як зуби у мене почали кришитися.
Він одтяг щоку великим пальцем, і я побачив Ямришкові зуби. Скажемо відверто, траплялося мені бачити й дещо естетичніші видовища.
— Горілку-то жувати не треба, а ось загризати чим? Чи ви непитущий?
Він був переконаний у своїй безкарності.
— У кого ви їх купили?
— От як перед собою бачу. Руденький такий чоловічок, сухофрукти ще й до того продавав.
— Як його прізвище?
— Не знаю. Хіба на базарі прізвища питають?
— Чи знали ви Петра Тимофійовича Байрака?
Гарна реакція була у цього Ямришка, як на хронічного алкоголіка. Він ні на мить не завагався:
— Вперше чую.
— З Петром Тимофійовичем Байраком ви лікувалися в протезному госпіталі.
— Нас там шістсот було, а може, й більше. Що ж я — маю всіх пам’ятати?
— Ви передавали громадянинові Байраку оці вісім червінців? — Я вийняв із шухляди монети.
— Як же я міг їх передавати йому, коли я його й у вічі не бачив?
— Ви позаторік притягалися до відповідальності за перепродаж краденого?
Ямришко обурився:
— Он ви що мені шиєте! Не притягався! Не притягався! На лаві свідків сидів, а не підсудних!
Я викликав чергового:
— Будь ласка, приведіть громадян, яких я чекаю.
Ямришко не виявив до моїх слів найменшої цікавості, бо знав, що йому ніщо не загрожує, адже Байрак помер. Не змінився вираз його обличчя й тоді, коли до кімнато увійшли Волощук і Петрищев, а ось кулаки у нього раптом набрякли й стали бузковими.
— Ви знаєте цих людей?
— Вперше бачу.
— Громадянине Волощук, ви знаєте цю людину?
— Знаю.
— Де ви з ним бачились?
— У нього на подвір’ї. За хатою. Він дав нам…
Я зупинив його.
— Як і чому ви там опинилися?
— Нас привів туди Байрак.
— Для чого?
— Ямришко дав нам три каблучки для перепродажу під поручительство Байрака.
Те ж саме повторив і Петрищев.
— Все, — сказав Ямришко. — Приберіть цих пуголовків. Я маю дати важливе свідчення.
Конвойний вивів хлопців. До речі, вони виявилися не такими й щиросердими, як це мені здалося спочатку. Видно, надто велике враження справило на мене те, що вони так покірно й сумирно пішли за Вілею. А тут, у нас, мабуть, уже отямились.
— Гай-гай, слідчий Романе Пузо! — з докором сказав мені Федір Васильович. — Надто вже святі та божі воші у вас. Тут ви щось не допрацювали, любий друже.
Після того, як я знайшов у картотеці райсоцзабезу карточку Ямришка, капітан сам узявся їх допитувати. Врешті-решт, не такі вже вони були запеклі злочинці, бо коли почули це прізвище, то зізналися, що, так само, як і Байрак, мали справу з Ямришком. А вони його боялися, бо вважали «майстром». Це в злочинному жаргоні означало: кваліфікований злочинець, що має авторитет серед правопорушників.
Коли за невдалими негоціантами зачинилися двері, Ямришко сказав:
— Мої це були червінці. І каблучка моя. Я все це одержав від лейтенанта Голобородька. Ще коли лежав з ним у протезному госпіталі. У сорок п’ятому році. Там же був і Байрак.
— А в якому місяці — ви не пригадаєте? — спитав я ніби між іншим.
— Я точно не пам’ятаю.
— У грудні ви вже не лежали в цьому госпіталі.
Ямришко здивувався:
— То ви й це знаєте? Я-то вже не лежав, а він ще там був. Під Новий рік лейтенанта хтось зарізав. Прямо в госпіталі. Навіть мене міліція тягала. Але вбивцю Голобородька так і не знайшли.
— Ви, громадянине Ямришко, називали його в той час Юнкерсом?
Розгубився Ямришко. Дивився на мене зацьковано й нерішуче.
— Юнкерс. От вам хрест святий, то він мені дав ці жовтяки. Скільки років я їх тримав, а оце гроші жінці знадобились на шубу. Ну… і вирішив їх перепродати.
— За що він вам дав ці коштовності?
— Довга то історія, — замислився Ямришко.
— У мене є час…
Спочатку Ямришко розповів про те, що мені вже було відомо: про військовий аеродром, на якому вони обидва служили в БАО — батальйоні аеродромної обслуги; Голобородько заступником командира батальйону, а Ямришко їздовим. Та потім оповідь його заповнила багато прогалин у тому, що я знав про лейтенанта Голобородька. За словами Ямришка, Голобородько після перших же бойових вильотів був усунений від польотів за якесь грубе дисциплінарне порушення — за яке саме, він не знав. Ось тоді й перевели його в аеродромну обслугу. Одного разу під час бомбардування їх обох — і Голобородька, і Ямришка — було поранено, і опинилися вони в одному польовому госпіталі, де їм ампутували ноги. «Тільки мені праву одчикрижили, — казав Ямришко, — а йому ліву». Біля них, одгороджений завісою із старих ковдр, помирав обгорілий льотчик майор Карпов. Польовий госпіталь розташувався недалеко від аеродрому, і коли їх уже евакуювали, знову налетіли німецькі бомбардувальники. Таке зчинилося, що земля дибки ставала, а госпіталь їхній — який то госпіталь, просто хата — спалахнув, як свічка. На одній нозі далеко не втечеш, та все ж Ямришко виповз із вогню..» Аж потім, майже через рік, раптом побачив він у протезному госпіталі лейтенанта з численними орденами на грудях.