— А він же не мав і паршивенької медальки навіть тоді, коли ще служив і літав! — раптом обурився Ямришко, а потім поскаржився: — Купив він мене, аби я мовчав. Слабодухий я тоді був, молодий.
— Звідки взяв коштовності лейтенант Голобородько?
— Чого не знаю — того не знаю. Може, десь, як і ті ордени… Але доказів не маю. А так, богом клянуся, все це правда. Він не тільки мені… Була там медсестра Любочка чи Людочка, якось так її звали, так він їй цілу купу коштовностей передав. Спитайте хоч у кого.
— Звідки вам відомо про коштовності, що їх він передав медсестрі?
— Та я сам бачив, як оце вас бачу. Вона їх на собі носила. Сережки й каблучки з такими діамантами, що хоч в універмазі вітрини ріж…
Тим часом колеса канцелярських млинів повільно й певно крутилися далі. На мій запит прийшла відповідь, що командир авіаційного полку майор Косирєв, нині полковник у відставці, працює в Управлінні цивільної авіації в Харкові. Я скористався послугами тієї ж таки цивільної авіації і за годину двадцять хвилин був там. Щоб бути зовсім точним, додам: майже година мені знадобилась на переїзди по землі.
Не знаю, яким був полковник Косирєв у ті часи, коли він командував авіаційним полком у званні майора авіації, але зараз він справляв враження надто цивільної людини — окуляри, які весь час з’їжджають з носа, і тихий кволий голос якось не пасували відомому асові. А він таки був колись відомим асом, навіть виходив на двобій з досвідченими німецькими кібцями.
— Лейтенант Голобородько? — здивувався Микола Васильович Косирєв. — Невже він живий?
— Ні, він помер у госпіталі наприкінці тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року.
— Для чого ж він вам зараз потрібний?
Історію про Наполеона я тепер розповідав уже напам’ять.
— Скільки ще у нас зараз різного хуліганства, — тихо сказав Микола Васильович. — А ви, молоді, сучасні люди, все минулим живете. Ну, що вам сказати… Льотчик з Голобородька був дуже слабенький, а зухвалості й марнолюбства мав стільки, що на цілий полк вистачило б. Довірили йому винищувач, з новеньких, які тільки-но прибули. Він ходив, хвалився, що тільки від його появи в повітрі всі «юнкерси» кинуться навтіки. Бо він, мовляв, придумав, як їх злякати: полетить їм назустріч догори колесами, фашисти розгубляться, ось тут він і почне їх лушпарити. Думали — жартує. Мало про що теревенять льотчики в їдальні, потрібна ж якась розрядка. Аж він і насправді в першому ж польоті викинув такого ідіотського фортеля. Тут-таки його й збили. Він викинувся з парашутом, а літак — на друзки. Через нього ще й ведучого підбили, ледве дотягнув до аеродрому. Міг і під трибунал піти Голобородько, та подивились — молоде, зелене, дурне. І перевели з льотного складу в БАО. Та й там йому не пощастило, поранили під час бомбардування. Ті ж таки «юнкерси».
— Скажіть, а нагороди якісь були в Голобородька?
— Наскільки мені відомо, він не представлявся до нагород, — обережно сказав Микола Васильович. — А про подальше я не знаю.
— Пробачте, я хотів ще спитати у вас про майора Карпова. Який це був льотчик?
Болісний вираз змінив обличчя Миколи Васильовича Косирєва.
— Це був мій побратим, — сказав він тихо. — Кращого льотчика я не знав. І кращої людини… Досі оплакую цю втрату.
Більше я ні про що не запитував.
Ще з далеких «кросових» часів знаю: що голосніше гудуть мотори, то краще мені думається. І хоч двигунам АН-24 годі змагатися із завиванням кросових мотоциклів перед стартом, та на зворотному шляху із Харкова я роздумував приблизно так. Ось учили мене досвідчені криміналісти і весь час попереджали: тільки не будуйте схеми, бо вони, як правило, схематичні, а ваше завдання — створити якнайповнішу картину. Те саме твердив і Федір Васильович. Та як же було від цього втриматися, коли схема сама напрошувалася? Ось вона.