Голобородько мав коштовності, його вбив один із шестисот інвалідів, що на той час лікувалися в госпіталі. Вбивця теж уже, може, давно в могилі, і справу цю тепер можна відкласти ще на тридцять років…
Але щось не влаштовувало мене в цій схемі. Мабуть, уже одвик я від цього гудіння. Як не старався, я не міг намацати. І вже коли вийшов з літака, раптом зрозумів. Де цей молодий випускник льотного училища міг узяти такі коштовності? Як він їх возив із госпіталю в госпіталь? Щось тут не так. І з убивцею не так. Не шістсот їх, а десять, п’ять чи один, саме з тих, хто лежав у палаті, де було вбито Голобородька. Або з тих, хто мав вільний доступ у цю палату. Адже ніхто з персоналу не звернув уваги на зайшлого. А потім — коса… Це ж треба, щоб убивця знав про її існування та Щербинин сховок.
Якось так сталося, що медсестра Віка, якій Славко дав колись прізвисько Старуля, зайняла в серцях аборигенів чотирнадцятої палати місце Любочки. Тепер до неї усміхалися, коли вона приносила вітаміни і риб’ячий жир. Та й сама Віка змінилася. Що то робить з людьми бодай найменша увага! Вона жартувала, сміялася у відповідь на жарти, і виявилось, що вона зовсім не схильна щомиті бігати до начальства скаржитись на недисциплінованість хворих.
Та сьогодні її зустріли набагато стриманіше, ніж останнім часом. Майже як стрічали колись. І вона знала чому: сьогодні Віка вийшла не в свою зміну — замість Любочки, бо та захворіла.
— Мамочки! — сплеснула в долоні Віка, дещо перебільшуючи своє захоплення. — Які ж красиві у вас подушки! А портьєри — хоч у кабінет начальника госпіталю вішай!
— Нічогенькі портьєри, — скромно підтвердив Славко. — Дайте-но вашу косиночку на хвилинку.
— Ой, не треба, — злякалася Віка. — Це ж вона у мене за формою.
— Не повна форма.
Славко взяв шматок трафаретного картону і прорізав у ньому скальпелем рівненький хрестик.
— Давайте! Все буде гаразд. Ще й подякуєте.
Віка нерішуче подала косинку. Славко прослав її на столі, приклав трафарет, мазнув червоною фарбою, і якраз там, де треба, запломенів червоний хрестик.
— А воно не злиняє?
— Хоч у сорока водах вари. Давайте ми вам ще на кишеньці зробимо хрестик. Знімайте халата.
— Ой ні, — зашарілась Віка, — не треба. Ні в якому разі…
Видно, під халатом у неї була старенька одіж або й нічого не було.
Вже збираючись виходити, Віка порадила:
— Воно, звичайно, подушки красиві… Але краще б ви вдень прикривали їх. Ну хоч простирадлами. Бо як свої — то це нічого, а як начальство якесь…
Віка пішла. А вони мовчки продовжували розцяцьковувати через трафарет стареньке ганчір’я.
Коли до палати увійшов старшина Дранишников, Семен Анципер страшенно зрадів:
— Старшина, струнко! Кру-гом! Тягни онучі!
— Для чого? — з підозрою спитав Дранишников.
— Зараз знатимете, — відповів Славко.
— Невже вирішив мінятися?
Зраділий старшина питав це вже з дверей, прямуючи в свою палату. За хвилину він повернувся з онучами.
— Давай, старшина, онучі Славкові, він тобі зараз із них картину зробить. Таких онуч на весь Сибір не буде.
— Як оце наволочки? — почухав потилицю Дранишников. — Воно й справді, йолки-палки, лес густой…
— А ти як гадав! — хвалив роботу Анципер. — Діло тобі кажу, давай онучі. Розмалюємо їх — у Сибіру тобі від дівчат та молодиць відбою не буде.
Дранишников вагався. Мужик він був хазяйновитий і знав, що кожна річ мусить мати своє призначення. Єдина вимога, яку він досі висував до онуч, — це щоб були вони сухими. А тут раптом — розцяцьковані онучі. Чи не занадто?
Дранишников крадькома поглядав на Щербину: що скаже цей статечний чоловік, чи не підніме його, старшину Дранишникова, на сміх? Але хитрий Щербина тримався нейтрально. Навіть вираз обличчя у нього був якийсь відсутній.
— Давай, давай, не бійся, — заохочував Дранишникова Анципер. — Поки майстерня на ходу. Не даси — будеш потім каятись, даси — матимеш вєщ.
— Давайте, товаришу старшина, — заглядав Дранишникову у вічі Славко, аж соваючись від нетерпіння.
Він вхопив онучі, розтяг їх на столі і заквацяв пензликом по трафарету.
— Слухай, — здивувався Анципер, — це ж у тебе не орнамент, а Андріївські прапори виходять.