— Які це Андріївські? — насторожено подався вперед Дранишников.
Семен підморгнув Ігореві.
— Це — головний царський прапор. Його на військових кораблях вішали.
— Хлопці, не балуйтесь, — жалібно попросив Дранишников. — Були онучі як онучі, так послухався вас… Вони, правда, не зверху, а всередині носяться, та однаково невдобно з царськими прапорами…
Але було вже пізно. Анципер і Славко, обмінюючись короткими професійними зауваженнями, наносили на онучі так, що Дранишникову здавалося: ганчірки от-от застогнуть. У глибині душі він уже розпрощався з ними: пропали онучі, як жабеня на морозі… Щербина зловтішно поглядав то на Дранишникова, то на те, що недавно було білими м’якими онучами, й думав: «Ох і дурний же ти, старшина. Це ж при таких онучах доведеться і взуватися, і роззуватися в темряві, бо засміють».
І не стало-таки онуч. Але… Дранишников не вірив своїм очам. Замість пари справних, але звичайних онуч він став власником чи то килимків, чи то хусток, де один колір змагався з другим, третій кричав про свою перевагу, четвертий бив по очах. Старшина знову поліз рукою до потилиці.
— Оце да-а… Оце так вєщ…
— Вічна, — підтвердив Анципер. — Оце зараз фарба як схопить, то вже її й зубами не одірвеш.
Дранишников дивився то на нього, то на Славка, як на чарівників.
— А у воді як? — поцікавився з надією.
— Що — у воді? — втрутився Бутько. Він зняв окуляри й з інтересом розглядав новоспечений шедевр. — Ти його хоч бензиною мий, бензина йому нічого не вдіє. Це вже навіки.
Щербина перестав зловтішно посміхатися, Тепер він заздрив Дранишникову, бо дуже цінував вічні речі. Анципер подивився на Дранишникова з підозрою.
— Чекай, старшина… Ти до чого це «як у воді»? Ти що, справді взувати їх збираєшся?
— Та що ви таке кажете, хлопці? — обурився Дранишников. — За кого ви мене маєте?
Історії малярського мистецтва відомі випадки протилежних оцінок творчості одного й того художника. Це одразу ж відчули на собі й Семен Анципер та Славко Іванченко. Тільки-но Дранишников ледь не спік собі долоні, потираючи руки над розцяцькованими онучами, як у палаті з’явилася госпітальна сестра-хазяйка, людина протилежних художніх смаків. її тонкі губи ще більше витончилися, стали як леза бритвочки, а очі зменшилися до розміру макових зерняток. У різних людей злість виявляється по-різному: в одних очі збільшуються так, що їм стає тісно в орбітах, а в інших, як-от у госпітальної сестри-хазяйки, — навпаки. Зараз вона дивилася на Семена й Славка немов через щілини прицілів.
— Значить, так, — сказала сестра-хазяйка.
— Добрий день, — відповів Щербина.
— Драстуйте, — привітався й собі про всяк випадок Славко.
— Значить, так, — повторила сестра-хазяйка, демонстративно ігноруючи їхні привітання. — Значить, держава буде вас годувати одягати, лікувати, постачати м’яким інвентарем, а ви будете цей м’який інвентар псувати? Що це таке, я вас питаю? — Вона двома пальцями підняла за ріжок розмальовану Славком подушку.
— «Колокольчики мои, цветики степные…» — продекламував Анципер, який був глибоко переконаний, що віршами можна зробити з людиною все, що хочеш, чи бодай розсмішити її.
— Значить, «колокольчики»? Значить, «цветики», так? А коли в мене при інвентаризації одної наволочки не вистачило, то акта складали. А ви, значить, можете робити з м’якого інвентаря «цветики»?
— Дорога наша сестра, вона ж хазяйка, — помірковано звернувся до розгніваної представниці адміністрації Семен Анципер. — Ну що вам тая наволочка? Озирніться краще назад…
Стоячи на порозі й спопеляючи очима розмальовані наволочки, сестра-хазяйка, звичайно, не могла бачити того, що залишилося за її спиною. Тепер вона озирнулася й побачила портьєру.
— Ну, — тільки й змогла вимовити сестра-хазяйка. — Ну, ну… Та коли б ви таке на фронті зробили…
— Ми на фронті й не таке робили, — похмуро озвався Ігор.
— Я зараз піду, — зловтішно сказала сестра-хазяйка. — Так? І зараз сюди приведу. Так? Начальника госпіталю. Так? Товариша майора. Так? Оксану Кіндратівну. Так?
— Так, — сказали Анципер і Славко.
Коли сестра-хазяйка вийшла, киплячи так, що, здавалося, ось-ось заторохтить її черепна коробка, як кришка на чайнику, Ігор зауважив занепокоєно:
— А розжалують мене таки з директорів, хлопці. Хто ж знав, що ці наволочки — м’який інвентар.
— Домалювались, — зітхнув Щербина. — А я ж таки попереджав.
Йому, власне, нічого не загрожувало, але за неписаною солдатською солідарністю він був готовий поділити відповідальність за скоєне. А ось Клим Бутько негайно зник: підхопив свою «темну книгу» і подався подалі від гріха.