— Вельмишановний професоре, скажіть, чи пробудете ви в цьому місті ще хоч три дні?
— Так. Я тут залишусь до кінця тижня, а потім їду до Волгограда, з яким у мене пов’язані сумніші спогади — я там одморозив вухо.
— Дуже добре, — сказав Генріх.
Професор здивувався:
— Себто, пробачте…
— Перепрошую, — знітився Генріх, — я не про вухо. Я сподіваюсь, що через два дні, а може й раніше, теж запрошу вас бути свідком важливої події, яка так само консолідує минуле із сучасним.
— А що саме ви маєте на увазі? — не переборов цікавості професор.
— Поки що… Я сподіваюсь, ви не образитесь, коли я повідомлю про це, тільки маючи офіційний дозвіл.
— Ви мене заінтригували! Я чекатиму з нетерпінням.
Професор Баумгартен залишив привітним і гостинним господарям квартири свою адресу й телефон, прощаючись, подарував господареві блискучу газову запальничку, господині — кухонний годинник, що застережливо дзвонить, коли щось перепріває, а родині в цілому — свою монографію з питань математичної логіки.
З Генріхом фон Кроловим вони розійшлися біля будинку, домовившись, що увечері неодмінно зустрінуться. До всього виявилось, що живуть вони в одному готелі, що обох увечері запрошено на балет «Лісова пісня».
— А тепер я прошу вас, — звернувся Генріх фон Кролов до свого перекладача, — показати мені міст Патона.
Проїжджаючи повз пам’ятник Вічної слави, фон Кролов шанобливо зняв капелюха.
— Переїдемо через міст? — спитав Ганусець. — Чи тут вийдемо?
— Це не той міст, — заперечив фон Кролов. — Мені потрібен міст Патона.
— Пробачте, але це й є міст Патона. Звідси не видно напису на меморіальній дошці, але якщо ми підійдемо ближче…
— Ні. Скажіть мені, яка установа може дати мені точну довідку, де був міст Патона під час війни?
— Даруйте, але ніяка установа не дасть вам такої довідки, — терпляче відповів Ганусець. — Міст Патона збудовано після війни.
Фон Кролова ця звістка приголомшила. Він одчинив дверцята, вийшов з машини, наблизився до меморіальної дошки при в’їзді на міст, розібрав ім’я — «Патон» — і дату. Розгублено знизав плечима й повернувся в машину.
— Поїдемо у магістрат, — вирішив фон Кролов. — Я сподіваюсь там знайти людину, яка знає, де був до війни міст Патона, і дуже розраховую на те, що ви мені посприяєте в зустрічі з такою людиною.
Та фон Кролов знайшов таку людину без найменшої протекції свого перекладача: про довоєнний міст Патона докладно розповів гардеробник міськради.
— Що ж це ви, молодий чоловіче? — почав він докоряти перекладачеві. — Знайомите гостей з рідним містом, а самі його не знаєте як слід… Хто ж з киян не знає, що парковий місток біля стадіону «Динамо» — це й є перший міст Патона?. Це був дипломний проект майбутнього академіка.
Ганусець нерішуче повідомив фон Кролову, що й справді існує міст Патона, збудований не тільки до війни, а ще до революції, але, по-перше, це не міст, а просто місточок, а по-друге, перекинутий він не через Дніпро, а над Петрівською алеєю.
— Чудово, чудово! — зрадів фон Кролов і тицьнув гардеробникові пачку американських сигарет. — Я хочу проїхати під цим містком.
Вони проїхали під містком і далі Петрівською алеєю понад Дніпром, знову виїхали на набережну, до мосту Патона. Фон Кролов напружено мовчав, ніби щось зважував, зовсім не слухав пояснень Ганусця про Аскольдову могилу.
— Поїдемо знову в магістрат, — раптом заявив він. — Мені конче потрібно зустрітися з бургомістром вашого міста.
— Даруйте, але про зустріч з бургомістром треба попередньо домовитись, а також повідомити, в якій справі ви бажаєте з ним зустрітися.
— Спробуємо зробити це без попередньої домовленості. А справа це така, що не може не викликати інтересу у ваших офіційних осіб.
У працівників Інтуристу існувала «теорія» так званих парних випадків: скажімо, якщо загубиться в музеї юнак-скрипаль з Аргентіни, неодмінно того ж дня заблукає в універмазі старенька викладачка французької мови з Республіки Габон; якщо захворів на грип мільйонер з Канади, цього ж дня неодмінно одіб’є собі палець дверцятами машини красива, тендітна японська спеціалістка ікебани. Та того дня взагалі трапився унікальний випадок: не змовляючись, зустрілися в місті двоє німців — і в обох «справи державної ваги»…
Прийняв фон Кролова не голова міськвиконкому (він у цей час давав обід на честь делегації суднобудівників із спорідненого міста Тампере), а заступник голови Тимофій Кирилович Олексіїв. Він зустрів гостя з ледь прихованою недовірою, але протокол примусив його почати розмову з того, чи зручний у нього номер в готелі, чи подобається йому українська кухня, яке враження справив балет «Лісова пісня», чи нема в нього скарг на погоду. У Тимофія Кириловича були підстави для невдоволення: останнім часом у міськраді побувало кілька відвідувачів-туристів з такими фантастичними проектами, що їхніми авторами серйозно могли б зацікавитися психіатри. Так недавно один австралієць відібрав у заступника голови півдня, розтлумачуючи свій проект створення в приміській зоні велетенських ферм кенгуру, що мають пройти акліматизацію за методом цього австралійця. Після тієї виснажливої бесіди Тимофієві Кириловичу з тиждень ввижалося, що кенгуру вже почали табунами стрибати по Голосіївському парку…