— Дякую, — переклав у відповідь Ганусець, — погода чудова, всім іншим я так само задоволений… Я ціную ваш час, а тому дозвольте одразу перейти до справи. Мій покійний батько Отто фон Кролов під час минулої війни побував у вашому місті в полоні. Так сталося, що він дізнався про схованку, де закопані великі цінності. Я дозволю собі їх перелічити…
Генріх фон Кролов вийняв з кишені записничок і прочитав:
— Там було вісім кілограмів сто сімдесят грамів щирого золота в дореволюційних золотих монетах і зливках вартістю, за нинішнім радянським курсом, двісті п’ятдесят п’ять тисяч дев’ятсот тридцять шість карбованців, а також вироби з коштовних камінців — кольє, рів’єри, діаманти в перснях, сережки, панделоки — загальною вартістю чотириста тисяч карбованців на нинішні радянські гроші, плюс-міпус тисяча карбованців. Покійний мій батько Отто фон Кролов з певних міркувань ставився до Радянського Союзу упереджено. На відміну од нього, я належу до людей лояльних, більше того — маю симпатії до вашої країни. Ось чому тільки після смерті батька я визнав за можливе приїхати сюди, щоб виконати свій гуманний обов’язок перед країною, якій моя батьківщина свого часу заподіяла стільки шкоди. Я хочу повідомити, де сховані ці коштовності.
— Це дуже благородно, — підвівся Тимофій Кирилович, щоб потиснути фон Кролову руку, але той зробив застережливий жест.
— Мені відомо, що за статтею 140-го Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки людині, яка покаже місце, де схований скарб, належить двадцять п’ять відсотків знайденого. Я хотів би, щоб ці двадцять п’ять відсотків були мені передані не грішми, а безпосередньо коштовностями із скарбу. Що це будуть за предмети — хай вирішать ваші офіційні органи. Я розраховую на те, що про нашу домовленість буде складена попередня угода, затверджена відповідними юридичними інстанціями, після чого я покажу схованку.
Обличчя Тимофія Кириловича залишалося незворушним.
— Я хочу подякувати вам за благородний намір, — сказав він, уже не простягаючи руки. — Відповідь на ваші умови ви одержите пізніше. Ще раз дякую.
Він провів Генріха фон Кролова та Ганусця до дверей свого кабінету.
Другого дня зранку Генріха фон Кролова через його перекладача запросили до міськради.
— Так, — люб’язно сказав Тимофій Кирилович. — Закон є закон. Ви маєте цілковиту рацію щодо ваших прав на четверту частину коштовностей. Але, як поінформували нас юристи, з тієї ж таки статті кодексу випливає, що сплатити ми можемо тільки грішми. Наскільки я запам’ятав з вашої розповіді, це становитиме досить солідну суму.
Очевидно, Генріх фон Кролов передбачав це.
— Ми, німці, так само звикли дотримуватися не тільки духу, а й букви закону. Я не заперечую. Але я хотів би одержати ці гроші в конвертованій валюті — західнонімецьких марках, доларах, фунтах або франках.
— На жаль, і це неможливо. Юристи, які на цьому краще знаються, пояснили, що, згідно із законом, ми можемо сплатити тільки радянськими грішми.
— Я б з охотою зголосився на це, — холодно відповів Генріх фон Кролов, — але що я робитиму з радянськими грішми?
— Не знаю, що порадити вам, та думаю, що ви можете їх обміняти за курсом на західнонімецькі марки, долари, фунти чи франки.
— Ні, — заперечив Генріх фон Кролов. — Це мене не влаштовує.
— Воля ваша. На світі буде на один благородний вчинок менше.
— Але ваша держава втратить такі цінності!
— Чому втратить? Вони залишаться в нашій землі.
— Я можу подумати ще хвилинку?
— Будь ласка.
Генріх фон Кролов втупив очі в свого золотого хронометра. Коли секундна стрілка зробила повне коло, він сказав:
— Я згодний. Прошу підготувати відповідний документ, я підпишу його з свого боку.
— Будь ласка, — стримано відповів Тимофій Кирилович. — Як тільки цей документ буде готовий, ми вас негайно повідомимо…