Погупуючи милицями, «комерційна експедиція» на чолі з Щербиною — Славко й Мартин трохи позаду — вирушила на базар. Екіпірована експедиція була аж занадто легко, не по сезону, а надворі догоряв листопад, уже майже опало листя з дерев, тротуар під ногами вологий, хоч і дощу не було, а молочно-сіре небо нависло над самими дахами будинків. Був тихий і холодний осінній день, коли осінь, відвоювавши всі позиції у літа, заспокоїлась і ніби аж хизувалась: «Що захочу, те й зроблю! Захочу — пущу дощ, буду полоскати все навкруги і тиждень, і місяць — аж до самих морозів. А заманеться, то буду вимотувати з людей жили очікуванням дощу. Насуплюся хмарами, а ви ходіть і думайте, буде дощ чи не буде…» Хто як, а Щербина, Славко та Мартин дощу боялися. По-перше, їхній одяг був мало пристосований до зливи, а по-друге, в дощ який базар?
Щербина хоч тюпав по тротуару чоботом, а Славко й Мартин взуті в капці — один у правий, другий у лівий. Та однаково всім трьом було холодно, вони з тривогою поглядали на небо. Але все-таки їм пощастило: з неба, хоч і набурмосеного погрозливо, не капнуло жодного разу.
Вони пройшли Житній базар з краю в край. Асортимент тут, щоправда, був не такий багатий, як на Євбазі, але торгівля ішла жваво. Покупцям пропонували старі «жукети» ще довоєнних фасонів, напівоблізлі кожухи, невипрасувані й не дуже чисті сорочки, черевики, шапки, якісь кофтини, в’язані невідомо з чого, випиляні лобзиком рамочки для фотографій, плетені серветочки, напірники, «коротаси», зроблені з підрізаних німецьких шинелей, чоботи приношені й нові, а також товар на чоботи. Нашвидкуруч спродавши картоплю, половинки й четвертинки жовтогарячих гарбузів, меткі тітки кидалися в саму гущу, де торгували цими «промтоварами».
Біля рундука з пивом, в оточенні тих самих жіночок, яких хлопці вже колись бачили в павільйоні, а може й не тих, але дуже схожих, і тих самих молодиків з бузково-рожевими обличчями, стояв, картинно спираючись на милицю, Юнкерс. Він щось розповідав голосно й зухвало, а жіночки сміялися так, ніби їх гуртом лоскотали. Байрак аж шию витяг, щоб не пропустити жодного Юнкерсового слова, Бутько водив по обличчях темними своїми окулярами, і квола посмішка раз у раз одтягала його губи донизу. Юнкерс і Байрак удали, що не помітили Щербини, Славка й Мартина, а Бутько помахав їм рукою і застрибав на милицях назустріч.
— Привіт! — наче аж зрадів він. — Куди ж ви Ігоря поділи?
— Мірку йому зніматимуть, — пояснив Мартин. — А ти чого тут швендяєш, чого не ворожиш? Звідки ж тепер баби знатимуть, чи буде лист із казенного дому?
— Все, хлопці! Контора закрита, — почухав Бутько перенісся під дужкою окулярів. — Я вже й книгу свою «темну» продав, бо не ті часи. І з касами залізничними тра кінчати. Міліція береться за нас, як чорт за грішну душу. Не подивляться, що ноги нема… Та й до чого воно мені тепер? Курси закінчу — в бухгалтери подамся.
Щербина подивився на Бутька уважно, ніби щось зважуючи.
— То ти думаєш, зможемо ми бухгалтерувати, чи як воно там?
— З таким директором, як Ігор, та з таким викладачем, як Муза, нас будь-куди візьмуть у бухгалтери.
Дивний і загадковий чоловік, оцей Бутько. Ніколи не второпаєш, серйозно він говорить чи жартує. Але на курсах Бутько жодного заняття не пропускав, як і Щербина.
— То що ж ти на базарі шукаєш? — спитав Бутько у Щербини.
— Та, — ухильно сказав Щербина, — хочу той… Купити хочу…
— Що купити?
— Хустку хочу купити… Тернову. Бо як додому поїду, то гостинець якийсь треба… Родичі, мо’, які віднайдуться…
— Це можна. А ви? — спитав Бутько у Славка та Мартина.
— Ми не купувати… Ми продати хочемо. Килимки. Може, Семенові хоч на цигарки вторгуємо.
— На цигарки? — здивувався Бутько. — Та за ваші килимки можна весь оцей рундук з пивом приперти в палату. Візьміть мене, хлопці, до себе комерційним директором, і я вас озолочу!
— Як це — комерційним директором? — не зрозумів Мартин.
— А так. Без комерційного директора гріш вам ціна. Бо й досі не знаєте, чому корова кладе на дорозі коржі, а коза — горішки.
— На яких умовах? — діловито поцікавився Славко.
— Сто грамів і пиріжок з квасолею.
— І що ти робитимеш?