— Зараз побачите. Давайте сюди товар. Розгорнувши перші зразки Семенової і Славкової продукції, він голосом базарного завсідника загорлав:
— А от художньо виконані килимки-коврики! А от килимки-коврики!
Ефект був разючий. Яскраві «килимки-коврики» грали всіма барвами літньої веселки і вигідно відрізнялися на тлі старого, приношеного одягу базарного люду. Вони одразу ж привернули до себе увагу жіноцтва, і Клим Бутько опинився в щільненькому баб’ячому натовпі, який тут же відсунув від нього Славка, Мартина й Щербину.
— Інвалід, а що ти хочеш за цю штучку?
— А ці почому?
— Та й благенькі ж вони…
— Тобі з неї кожух шити? — огризнувся Бутько. — Багато ти розумієш — благенькі, благенькі! Художественна робота, фарби не змиваються, а вона — благенькі! Не хочеш — не бери, але не заважай торгівлі.
— Що ж ти хочеш за цю художественну роботу?
— Як за яку. Тут і розмір важить, і малюнок.
— Скільки ж за оцю?
Бутько назвав ціну.
— Хороший купець з половини. За половину я візьму.
— Ха! Яка хитра! А фарби тепер почому? Фарби ці — загранишні, хоч у гарячій воді пери, хоч зубами оддирай — не відстане, а вона мені половину тиче.
Бутько торгувався так активно, що Мартин і Славко занепокоїлись. Ану, як він оцими своїми, й справді божевільними, на їхню думку, цінами, геть залякає тіток, і всі кандидатки в покупці плюнуть і одійдуть?
Але, на диво, торгівля пішла дуже жваво. «Комерційний директор» Бутько знав свою справу, безперечно, заслужив і сто грамів, і пиріжок з квасолею на закуску. За півгодини було спродано все до останнього «килимка-коврика».
— От як з ними треба, — переможно сказав Бутько, передаючи хлопцям гроші. — На цигарки хотіли заробити… Людям зараз ці розмальовані ганчірки потрібні он як… Війна ж закінчилася! Вони їх на стінки поприбивають, вони ними столи застелять, вони їм око тішитимуть. Ходімо тепер хустку Щербині купимо. Та й чарку мені поставите.
Вони пішли по базару.
Славко побачив сметану. Тітка, закутана у велику, як ковдра, хустку, дерев’яною ложкою накладала з глечика в скляну баночку сметану. Далеким дитинством повіяло на Славка, а в роті прокинувся смак сметани. Скільки ж це років не їв він сметани? Два, три, вічність? Колись мати наливала йому сметану, а він не хотів, не любив, пив тільки кисле молоко… Яким же дурнем він тоді був! А яка вона смачна, та сметана…
— Сметана, — сказав Мартин.
Він дихав у потилицю Славкові. Славко озирнувся. В очах Мартинових також жеврів пробуджений. апетит. Звичайно, вони зараз були багатими, могли б купити й з’їсти по цілій баночці сметани і ніхто б їм слова не сказав. А з іншого боку…
— Ні, — сказав Славко. — Ходімо.
І вони пішли далі від гастрономічних спокус, бо зовсім недалеко, через один рундук від тітки, що торгувала сметаною, продавалася смажена ковбаса на деках. Тільки зачепись — тут можуть ляснути всі гроші.
Хлопці пішли за Климом і Щербиною. Якийсь дядько попереду ніс у піднятій руці чудову світлу тернову хустку — жовте поле, розквітле маками й волошками. Тоді торгувалися на ходу. Тоді не стояли на місці. Продавець шукав покупця, а покупець шукав продавця. І від того, що снували вони вперед і назад, траплялося, що знаходили одне одного не дуже швидко.
— Скільки хочеш за цю штуку, що у жінки потяг, аби пропити? На півлітру дам, — перепинив дядька з хусткою Бутько.
Той, неголений, зачучверілий, у потертій шинельці та облізлій шапці, підозріло обдивився Бутька. Окуляри темні, як у сліпого, а хустку розгледів. Хоче купити? Хоче вкрасти? Наводить злодіїв? Увагу відвертає? Чи просто прицінюється знічев’я? А-а, язик не відпаде. Дядько назвав ціну.
Щербина потяг Бутька за рукав і зашепотів:
— Та хай воно сказиться! Де я такі гроші візьму?
Бутько одмахнувся:
— Чекай. — І до дядька: — Хто тобі дасть такі гроші?
— Хтось знайдеться, то й дасть.
— Дишлом тобі дадуть. Половину хочеш?
— Давав тут уже один половину.
— Було б брати. Бо і я передумаю.
Вони торгувалися люто. Під кінець торгу дядько почав дивитися на Бутька з повагою й віддав-таки хустку за половину. Та в Щербини й на півціни грошей не вистачало, то Славко додав із виторгуваних. І ще в них залишилося, щоб оплатити роботу «комерційного директора» ста грамами горілки й двома пиріжками з квасолею. І собі вони купили по два. А Семену Анциперу знайшли пачку таких цигарок, яких не палив, мабуть, і підполковник Чураєв: «Северная Пальмира».
Чарку випив Бутько, а закушували вчотирьох. Жували пряжені в ріпаковій олії пиріжки, аж за вухами лящало. Раптом із-за рундука вихопився Байрак, як сатана з діжки: