— Климе, де тебе шибало? Я за тобою весь базар обганяв, хай ти сказишся! Юнкерс тебе шукає…
Розділ п’ятнадцятий
Федір Васильович заглибився у папери. Він гортав, не поспішаючи, сторінку за сторінкою і робив виписки своїм акуратним каліграфічним почерком, для якого нинішні кулькові ручки зовсім не підходили. Тому й користувався самопискою з пером.
А я кульковою ручкою робив у своєму зошиті нові записи. Про Христю-Хросю. Я знов побував у майстерні Іванченка, де зустрівся з ним та Ігорем Максимовичем. Вербицький сказав мені дуже приємну річ: нібито я тепер розмовляю про госпіталь так, наче сам у ньому лежав і був присутній при всіх подіях, що там відбувалися. За його словами, я зумів навести їх на такі деталі, що вони вже про них давно забули.
— Ні, — не згодився я. — Ви все одно завжди відчували в мені слідчого. Мабуть, тому й розповідали тільки про те, що відбувалося на ваших очах. А тим часом були якісь плітки, хтось розповідав про таке, чого ви не бачили, але запам’ятали…
— Ми ніколи не збирали пліток, — чомусь розсердився Ярослав Макарович.
Вони й справді не зуміли нічого такого пригадати, крім цього випадку з Христею-Хросею. Мене покликав черговий сержант:
— Товаришу лейтенант, там вас якийсь професор закордонний кличе до телефону!
«Баумгартен, — подумав я. — Що там сталося?» Поспішно взяв телефонну трубку, що лежала на столику чергового.
— Гутен таг, професоре, — сказав я, хоч був уже вечір, але я забув, як по-німецькому буде «вечір». — Я вас слухаю. Чим можу бути корисним?
— Романе? — почув я у відповідь.
Це був не професор Баумгартен. Це був мій брат, прізвище якого Пуз прозвучало для чергового настільки по-іноземному, що він аж ніяк не зв’язав його з моїм українським прізвищем Пузо.
— Що сталося? — стривожився я.
— Ти можеш на годинку звільнитися від своєї, такої потрібної суспільству роботи?
— Що ж все-таки сталося? — спитав я вже спокійніше. Бо якби справді щось серйозне, Федя не дозволив би собі цих недоречних жартів щодо моєї служби.
— Ти мені потрібний як представник міліції. Дядько Петро втік…
— Звідки?
— З лікарні. Я за тобою зараз заїду, — сказав він, не чекаючи моєї згоди. — Виходь на вулицю!
Я пробачився перед Федором Васильовичем, сказав, що викликають у сімейних справах. І не збрехав, бо дядько Петро для нашої родини вже давно близька й безмежно рідна людина…
Федя їздить — ніби молоко возить. Його «Волгу» обганяють навіть велосипедисти. Ніяк не можу я його переконати, що в умовах міста саме такий рух створює найбільшу небезпеку. Я встиг випалити сигарету, поки він приїхав за мною.
— Помінялися? — запропонував я й сів за кермо. — Так що там сталося?
Федя розповів, що дядько Петро недавно захворів. Нічого ніби страшного — недостатність мітрального клапана у його віці та з його пристрастю до суміші пива з горілкою явище цілком закономірне.
— Але треба полежати та полікуватися, а ти ж розумієш, що дома він і години не влежить. От я й вирішив трохи залякати старого: сказав, що як не стане на профілактику, то потім доведеться довше з цим ділом морочитися. На два дні його таки вистачило, а на третій утік просто в лікарняному одязі.
Федя мимоволі ніби докоряв мені; що ж це справді таке — дядька Петра поклали в лікарню, а я про це навіть і не знав.
— А чому ти думаєш, що він мене послухає? — спитав я.
— Любить він тебе.
Я зупинив машину біля будинку, де колись жив, і я, а тепер залишилися тільки мої батьки. Дядько Петро мешкав в одному будинку з нами, тільки в сусідньому під’їзді. Біля — його небіж. У Вілі батько й мати померли в один рік, і дядько Петро приїхав колись сюди, щоб жити з Вілею та його сестрою Наталкою.
У дядька Петра не було на правиці великого пальця, а на лівій руці — мізинця й підмізинного. Це йому на фронті одбило осколком міни. А ще кінчик носа у нього був обтятий кулею. Та, незважаючи на відсутність пальців, він був відомий на заводі заводів як чудовий модельник, йому доручали особливо складні роботи.
Одчинила нам Наталка. Ми увійшли в передпокій, і знову повіяло на мене таким близьким духом: легким запахом спиртового лаку й свіжообструганого дерева.
— Дядьку Петро, ховайтеся, міліція! — застерегла Наталка.
Казна-що зі мною коїться! Якийсь я став сентиментальний. Як побачив я дядька Петра, як побачив, що сидить він за столом, а перед ним добрий кухоль пива, а на сковороді фуркає салом яєчня, і вигляд у нього в лікарняній піжамі щасливий і задоволений, то серце мені залило теплою хвилею…