— Ну от, бачиш, — казав Щербина. — Справді, що там у вас під Кіровоградом? Степ — як дідова лисина. Як гукнуть: «Воздух!» — то й сховатися ніде, а поки тую індивідуальну ячейку викопаєш… А в нас ліси, а в нас луки які! А озера!.. А що вже тієї риби, грибів. А ягід, як того гною…
Вона тихо засміялася.
— Чого це ти? — стривожено запитав Щербина.
— Що ви так рівняєте — ягоди й гній.
— Це я так, для прикладу. Багато там їх у нас… — знітився Щербина і, щоб звести розмову на інше, запитав: — А чого це ти на мене «ви» кажеш?
— Як же я маю казати незнайомому, чужому мужчині?
— Я не чужий.
— Всі ви не чужі…
— Я не як усі. Я тобі діло кажу. Кидай своє місто, кидай свого віника!
— З ящика я хліб їм.
— Воно правильно, їси. Але у мене в хаті ти господинею будеш, а тут ти наче наймичка.
— Робота…
— Та воно правильно, робота. Від роботи ще ніхто не вмер, тільки без хліба… І там тобі робота знайдеться. Ти житимеш за мною, як за кам’яною стіною, і горя не знатимеш.
— Що ви таке говорите?
— Я тобі діло кажу. Ти не дивись, що я інвалід, мені он протез зроблять, і я на ньому навіть косити зможу… От приїду, причеплю протез — і брат ти мій!.. Ти не сумлівайся…
Хрося мовчала довго, напружено. Щербина засовався, аж пружини зарипіли, почав переконувати її знову:
— Та подумай ти… Ти ж сама, як билина в полі, ні роду, ні плоду. Чоловіка вбили, дітей нема. Ми ще з тобою не столітні, у нас із тобою ще й дитина буде, в школу піде, інститут закінчить. Ми живучі, нам ще жити з тобою і жити…
— Дитина… — вона чи то схлипнула, чи то засміялася. — Теж вигадаєте — дитина. Стара я вже.
— Не стара, не стара! Ти подумай, не кажи одразу, маємо час, поки мені той протез ізроблять.
— За хустку вам спасибі… Я про таку й не мріяла. І якраз на свято. Та надто вже вона дорога. Нащо ви?..
Щербина сердито засопів.
— Хустка… Що я, сам її запну? Нащо вона мені? Кому я маю її дарувати, коли зостався сам як палець?
— Велике вам спасибі. Ви й справді не такий, як усі. 1 якби ви в місті залишилися, то я б, може… А так не вийде. Не поїду я в село. У мене тут і робота, й кімната, і сусіди. Куди я до нових людей?..
До палати хтось увійшов, клацнув вимикачем — спалахнуло світло. Анципер потягнувся, розплющив очі, удаючи, ніби він оце щойно прокинувся. Хрося підхопила світлу тернову хустку, всіяну червоними маками та волошками, і вибігла з палати.
— Знав би це, кому хустку купуємо, то й не торгувався б, — із злістю сказав Бутько. — Подаруночки… Он і цей навіжений Юнкерс Любочці сьогодні золоті сережки подарував. З камінцями коштовними. Йому нічого не шкода…
— А що тобі до того? — обурився Щербина. — Свято ж. Хай жінка потішиться… От нам те свято, Новий той рік, — спробував він перевести розмову на іншу тему, — щось не такий виходить. Воно, щоправда, концерт якийсь обіцяють, а може, й по чарочці піднесуть, щоб цокнутись, коли годинник на Кремлі проб’є. А ти як Новий рік стрічатимеш?
— Я не доживу до Нового року, — буркнув Бутько.
— Тю на тебе! Ще наврочиш… Чом не доживеш?
Бутько мовчав, ніби не чув запитання. Аж потім, згодом, коли Семен Анципер уже підморгнув Щербині, збираючись розпочати смачне обговорення подій, свідком яких він ненароком став, похмуро відповів:
— Куля в мені совається. І так воно мені пече…
Розділ шістнадцятий
Я вже знав, де «собака садівника»…
Стадіон аж хитався від лементу болільників. Наш сусіда, частий гість — живе на одній площадці,— чотирирічний Сашко Луконін глибоко переконаний, що мило, яким він вмивається, зроблене з футбольних суддів. А він же тільки раз побував з татом на футболі.
Телевізійні оператори, як вони це завжди роблять, коли на полі починається те, що спортивні коментатори соромливо називають «неспортивною поведінкою», а саме — одна команда хапає суддю за петельки і вимагає пенальті, а друга так само енергійно заперечує це, спрямовували об’єктиви своїх камер на Георгія Георгійовича Суворова. Телеглядачі не були за це в претензії, бо знали й любили знаменитого масажиста, з яким команда ніколи не розлучалася, бо він уособлював у собі працездатність, доброзичливість і високу професійну майстерність.
Мені вкрай треба було поговорити з Георгієм Георгійовичем, колишнім Гошею-масажистом, але я не міг на це зважитись. Мені було відомо тільки про одну слабість нашого полковника Іванова — безмежну прихильність до футболу. Та оскільки побувати на стадіоні йому випадало не так уже й часто, він примудрявся подивитися матч як не вдома, то хоч уривками в службовому кабінеті. І якби він раптом на голубому екрані побачив мене крупним планом, гадаю, це його не дуже потішило б. Таблички, які висіли в старих трамваях, попереджали: «Не висувайся». Це й наше гасло.