Я дочекався перерви між таймами й пішов до роздягальні. Службове посвідчення мені довелося нести перед собою, як прапор. На кожному кроці мене зупиняли, навіть звіряли фотографію у посвідченні з моєю особою. Зі мною поводились так, ніби я збирався викрасти центрфорварда. В роздягальні тренер подивився на мене звуженими гострими очима й процідив крізь зуби:
— Ми дуже вдячні за увагу, але болільникам у роздягальні не місце. Приходьте після матчу.
— Це до нас, — заступилася за мене Марія Іванівна. Вона стояла біля чоловіка.
Георгій Георгійович почув мій голос, впізнав, попросив зачекати й далі заходився коло литок молоденького хлопця, який, лежачи на спині, мовчки й зосереджено жував гумку. Хлопець страшенно хвилювався, він мав зараз замінити на полі знаменитого бомбардира, тобто вперше показатися в основному складі, і вмілі руки Георгія Георгійовича сталили йому м’язи, вливали впевненість.
— Тільки не зараз, — сказав Георгій Георгійович. — Під час гри я ні про що інше не можу говорити. Прошу після матчу.
Та я йшов, як танк, забувши про повагу до шанованої людини. Я хотів почути відповідь.
— Звідки вам відомо, що Бутько помер? — спитав я.
Молодий футболіст подавився гумкою.
— Бутько? — здивувався Георгій Георгійович. І одрубав: — Після матчу.
Я вже давно здогадувався, що в ті часи, коли футбол не був найулюбленішою грою мільйонів, слідчим працювалося легше. Скільки б нерозкритих справ залишилося на совісті Шерлока Холмса, якби йому кожного разу говорили: «Після матчу». Та оскільки в мене не було іншого виходу, то я пішов з роздягальні, примостився на приступочці між рядами, бо на лавах впритул один до одного сиділи люди, що, на відміну від мене, мали квитки.
Спочатку я дивився на гру байдуже, як людина, що зайшла в ресторан наспіх пообідати й бачить, як за сусідніми зсунутими столиками справляють весілля не відомі їй люди, але згодом футбольні перипетії захопили мене. Я бачив, як майстерно, як захоплено й зосереджено робили футболісти свою справу. їм треба було поспішати, бо рахунок нічийний — 1:1, а матч наближався до кінця. І бачив, як судді й підсудки, чи як вони там правильно звуться, теж зосереджено роблять свою справу. Георгій Георгійович розтирав ногу футболістові, який, шкутильгаючи, перейшов на гареву доріжку, бо у нього почалася судома. І я відчував якусь особливу близькість до цих людей. В ці хвилини мені здавалося, що і я зараз добре й правильно роблю свою справу, що вона вже наближається до кінця. І водночас я думав: добре було б, якби наша команда виграла. Тоді в Георгія Георгійовича настрій буде кращий, а коли людина в доброму гуморі, то вона балакучіша. І коли суддя призначив штрафний у бік наших воріт, я разом з усім стадіоном вимагав, щоб його перевели «на мило», а потім радів разом з усіма, що воротар не пропустив м’яча у ворота, а перевів його на кутовий. Хоч матч закінчився внічию, та із загального настрою глядачів було видно, що це нікого особливо не знітило: наша команда й так мала запас міцності.
Я не знав, що після закінчення матчу робота масажиста команди не закінчується. Мені ще досить довго довелося спостерігати, як Георгій Георгійович обмацував та обгладжував литки футболістам, аж поки Марія Іванівна помітила, що зі мною діється. Вона одвела чоловіка вбік.
— Звідки ви дізналися, що Бутько помер?
— Це всі знають, — спокійно відповів Георгій Георгійович. — А хіба він живий?
— Хто вам казав про його смерть?
— Вже й не пригадаю… Здається, Байрак казав. Ми з дружиною стріли його якось у тролейбусі. І запросили ще до себе на вечерю…
— Байрак казав, що Бутько помер від сепсису, — втрутилася Марія Іванівна. — Я ще здивувалася, як це за нинішніх умов, коли є антибіотики…
— Ага, — пригадав Георгій Георгійович. — Байрак казав, що Бутько жив десь у селі, і поки доправили до районної лікарні…
— В якому саме селі? — вихопилось у мене.
Суворови мовчали.
— Ні, ми не пригадуємо, — нарешті сказала Марія Іванівна. — Може, він і взагалі не називав цього села.
— Від кого ще, крім Байрака, ви чули про те, що Бутька вже нема серед живих?
— Від Мартина Вайла, — пригадав Георгій Георгійович.
— Та й від Ямришка, — зневажливо посміхнулася Марія Іванівна. — Він якось підходив до нас на стадіоні. Сильно напідпитку… Ви гадаєте, що це — Бутько?