- Уяви собі, - казала мати, - ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили - вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу - пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти - мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс - як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?
Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць - як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.
- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! - мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. - Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…
Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.
- Зап’єш молоком чи ряжанкою? - спитала мати.
- Ряжанкою, - відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.
- Так давно у нас ніхто не грав, - сказала мати, вносячи ряжанку.
- Розладнане, - сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, - але я захопив із собою ключа й камертон.
- Крім тебе, в нас нікому грати, - навіщось сказала мати. - То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він - у двері, а вона - за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, - такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…
Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.
- Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..
- Довго тебе не було, - сказав батько. - Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..
Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.
- Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, - сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.
- Я зараз дрова рубаю сам, - сказав батько. - Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..
- Це ти мав би сказати, - мовив маленький чоловік. - Не покинув писати щоденника погоди?
- Пишу, - широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. - До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік - урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…
- Я й кажу, - уперто втрутилася мати, - забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?
- З того часу порогу нашого не переступають, - підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.