- Глянь, Кать, - сказав Микола, ледве розтуляючи вуста, щоб не випала цигарка - Якийсь оно чортяка до нас у двір загляда.
- Мо’, когось шука, - сказала Катерина, стаючи в дверях із віхтем у руці.
- То ти його спитать не можеш, чи як? - вже невдоволено озвався Микола, і з його рота викотилося досить правильне димове колечко.
Жінка неспішно подалася до воріт, все ще стискаючи в руці віхтя, - чи задля самооборони, чи забула його покласти. Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. «Чорт забирай з цими вухами, - подумав невдоволено Микола, - знову позабивалися сіркою». Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.
Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.
- Що там? - спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.
- Якийсь він чудний, цей чоловік, - нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. - Каже, що народився в нашому домі.
- То й що? - каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.
- Чого ти сердишся? - незворушно спитала Катерина.
- Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…
- Тра все порядком розказать, - спокійно промовила Катерина. - Каже, що народився в нашому домі.
- Це я вже чув.
- Каже, що його мати продала цей дім.
- Продала мені, я це знаю, - так само нетерпляче сказав Микола.
- То ти знаєш цього чоловіка? - спитала здивовано Катерина.
- Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, - невдоволено пояснив Микола. - Чого ти така дурна?
- Ну, коли я дурна, то чого й говорить, - сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.
- Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?
- Хоче хату подивиться.
- А ти йому що?
- Сказала, що в тебе спитаюся.
Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:
- Чорт його бери, хай дивиться!
Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.
- Заходьте, заходьте! - тонко гукнула йому Катерина. - Заходьте, він дозволив…
2
Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. «Може, затягти на штанях пасок», - подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.
- Прошу мені вибачити, - чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. - Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.
Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж - як у вчителя.
- Хе-хе! - сказав Микола. - А я шо?
Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.
- Дозволите присісти, - спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.
- Я, люди, може, на старості літ і здурів, - сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.
- Чого це ви на себе таке кажете? - спитала Катерина.
- П’ять років добирався я до Житомира, - сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.