- Він і до очей липне, - спокійно зауважила ряба Надька, бо в її голові сидів Йонта, радше, стояв - разом з Вовою і Валькою (ряба Надька пропустила й Маріїн відхід, але про це їй розповіли сороки, які поселились у кущах по той бік річки).
Тоді дочка Трасицької забула про Олєжика, забула навіть, що вона цим Олєжиком цілу годину тривожила околицю, й повернула голову туди, де жили Демиденки, - на порозі стояв Йонта, а біля нього з таким самим носом і поважними очима - Вова. Вона тихо зойкнула, розкрила рота, але Йонта стояв так само спокійно, курив «Біломорканал», і дим звіювався над ним, як синє тепло, як синій день і синя хмарка; з-за плечей у Йонти мигнуло Вальчине обличчя, і ряба Надька з дочкою Трасицької навіки сфотографували їх своєю свідомістю і пам’яттю. Цього було досить, щоб забути на кілька годин свою нагальну роботу і всі свої невичерпні клопоти - пух майже засипав їх, принаймні вони від того пуху тимчасово посивіли.
5
Йонта, однак, часу не гаяв. Недовірливому читачу може здатися, що він зажив собі трутнем на легких Вальчиних хлібах. Але думати так було б недалекоглядно, бо Йонта
влаштувався на роботу ще по дорозі до Вальки, пух заніс його до електростанції, де він став електриком. А що ряба Надька і дочка Трасицької побачили й бачитимуть його вдень, теж не має вражати читача: Йонта працював позмінно. Ми зважилися на це означення, бо про Йонту-робітника далі йтиметься небагато: на роботі він думав про дім, а вдома теж про дім.
Отож ми залишаємо Йонту стояти на порозі нового дому, де він може стриміти урочисто й незворушно, та це теж не має вводити в оману, начебто Йонта марно тратить час. Третього дня він поліз на дах, Вова й Валька лишилися стояти внизу, щоб спостерігати й уболівати, крім того Валька подала йому знизу дивний рурковий прилад, який після вправних Йонтиних маніпуляцій владно осідлав дах, наче якийсь небесний знак. Цей знак і справді був дивний, бо на одну рурку насаджувалася друга, а до них додавалися ще й три поперечні. Власне чотири, але четверта (та, що посередині) - вигнута, наче знято її з труби духового інструмента; було враження, що Йонта хотів дути в цю трубу хвалу небові чи Богу, в якого Йонта, певна річ, не вірив. Але рурки на даху не служили Йонті для грання - це зрозуміла навіть ряба Надька, в якої на даху стояла така сама гармонія. Рурки мали служити для посилення Йонтиного спокою, його тиші, тепла й поміркованості, однослівно, для благодаті. «Благодать» він привіз у цей-таки день, найнявши таксі. Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, й таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватись. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло воно й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олєжик з десятком інших Олєжиків і п’ятіркою Лєн. Дочка Трасицької подивилася на те затуманеними очима, вона обмірковувала, як би сказати рябій Надьці про її блудливу доньку, але ряба Надька в цей час встала з каменя, і дочка Трасицької поспішила до неї - з доброго дива ряба Надька не підскакувала б, як пружинна. Диво, правда, виявилося невелике: з таксі виліз Йонта і почав витягати якусь коробку. Йому завзято допомагав Вова, Вальки ж не було - на роботі; шофер байдужно дивився на Йонтині зусилля і гадки не мав допомогти, хіба пихкав цигаркою в такт Йонтиних рухів. Але Йонта вправився і сам, він побіг дрібульцем з ящиком на спині через дорогу, а за ним так само дрібульцем побіг Вова. Йонта метнувсь у хвіртку, так, що ящик начебто наштрикнувся на паркана (метнувсь у хвіртку і Вова), а тоді сховався разом з коробкою і Вовою у чорному отворі дверей. Таксист сплюнув (через дорогу на нього з тоскним болем дивилася таксистиха), зиркнув трохи здивовано на здоровенну, аж тротуар усідався, бабу (читай: таксистиху) і, зігнувшись у колінах, скочив боком у машину. Упав на сидіння, зняв пушинку, що зачепилася за вію і, круто розвернувшись, подавсь разом з машиною у білу, суху й гарячу заметіль.
6
Ряба Надька могла бачити вдень і Вальку, і це теж не повинно вражати читача. Бо Валька мала роботу, на яку позаздрив би, напевно, й недовірливий читач, вона ходила від їдальні до їдальні і перевіряла, чи все тут так, як потрібно, чи в котлетах достатня кількість (боронь Боже, не менше) хліба і чи не виробляється їх через той хліб трохи менше, ніж повинно. Ще Валька мала перевіряти м’ясо, варене в борщі й, певне, мала градусника що визначав густоту м’ясного навару - вона дбала, щоб навар цей був не надто густий і щоб не шкодив хворим печінкою і кандидатам на хворих печінкою. Недовірливий читач подумав би, що те підгарло, яке так зачарувало Йонту, й виникло саме через ті маніпуляції з градусником (автор, однак, не береться стверджувати, що такі градусники вже виробляються), і ми не переконуватимемо, що це не так. Бо Валька зі своєю компаньйонкою (або й без неї) мала кебету, кебету мали і якісь там завідуючі їдальнями, так само, як і кухарі та касири, - вона зустрічала здебільшого людей чесних і принципових і про цю чесність та принциповість записувала у відповідному місці. Натомість підводила очі на зава чи кухаря (бригадира) і зав чи кухар (бригадир) чесно дивилися на неї. Тоді скромно опускали очі, опускала очі й Валька, й бачила добрячий клунок, який був так управно запакований, що його не прозирнув би, напевне, і Йонта Вона брала того клунка, стаючи на мить живим утіленням ваг (ваги з шальками), їй, правда, не треба було гир, бо вона сама була гирею, носиком - власний ніс; Валька миттю метикувала чи, радше, зважувала на шальках, що належувалося зважувати, і… її робочий день закінчувався. В цьому теж не було нічого дивного, бо для маніпуляцій із градусниками потрібен час так само, як для визначення кількості хліба в котлетах. Отож Валька ішла додому, тягнучи в одній із шальок (читай: руці) клунка, а коли ця шалька дуже вже відтягувалася донизу, вона, ніби замінюючи гирі, перекладала клунка в іншу руку. Так досягалася рівновага, незбагненна й дивна рівновага життя, до якої прагла вона щиросердно і до якої, хочемо здогадуватися, прагнув і Йонта.