- Сашку! - сказав Іван, обтираючи обома руками очі. - Чи ж ти мене хоч пізнав?
Сашко вдивився в прибульця уважніше - отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, - але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.
- Сашку, - сказав, підходячи ближче, Іван. - Це ж я, Іван Пустовойтенко…
Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, - обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.
- Ти шо, з неба впав? - спитав Сашко.
Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, - давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.
- З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, - сказав тихо.
- Сідай, - мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.
Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.
- А я тут, - всміхнувся він, - живу собі сам!
Опустив голову на груди й замислився.
- А де твоя жінка, Сашку? - тихо спитав Іван.
- На цвинтарі, де, - спокійно озвався Сашко. - Хіба не знаєш?
- А діти? В тебе ж було двоє дітей.
- Хіба я знаю, - сказав Сашко, - може, й були.
- А мене ти хоч пам’ятаєш?
- Пам’ятаю, - байдуже озвався Сашко. - Чого б це тебе не пам’ятав?..
- І те як ми разом горобців дерли?
- Я все пам’ятаю, Іване, - сказав Сашко. - Може, ти мені й чарку приніс?
- Ти п’єш іще чарку?
- Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..
Іван поставив на стола пляшку.
- А закуски ти не приніс? - спитав Сашко. - В мене нічого нема.
- Огірки й цибуля ж твої?
- Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.
Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.
- Це ти даремно зробив, - спокійно сказав Сашко. - Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.
- До мене її пришлеш, - сказав Іван. - Склянки в тебе є?
- Є, але немиті, - мовив зелений чоловічок - П’яниці мені їх тут через день залишають.
Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.
- А хліб у тебе є?
- Хліб є, - сказав зелений чоловічок. - Черствий.
Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.
Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться - густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став, ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.