- А скільки це ми не бачилися, Іване? - спитав він. - По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?
- Ходи до мене, Сашку, - м’яко сказав Іван. - Ходи, чарку вип’ємо.
- Хе-хе, - мовив Сашко. - Не часто в мене гості бувають… То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?
- Той, Сашку, той…
- Хе-хе, - засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. - А я тебе не впізнаю…
- А ти придивися.
Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.
- Ну, а тепер, - сказав Іван, коли той випив, - придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..
- Зараз заїм, - спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.
- Заросло все тут у тебе, Сашку, - смутно сказав Іван.
- Гарне в мене зілля, - всміхнувся мрійливо Сашко. - Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.
- Хворієш?
- Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще…
Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.
- Сашку! - тихенько й печально сказав Іван. - Все ще мене не пізнаєш?
- Бачиш, - сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. - Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді… Іван Пустовойтенко, кажеш?
- Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив…
- Того я знаю, - сказав Сашко. - Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий…
- І все на світі забув?
- Хе-хе, - засміявся соромливо Сашко. - А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! - закрутив він п’яно головою. - Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо… Нє, те, що було, добре пам’ятаю…
Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.
- Ти в тій школі більше за мене вчився, - сказав розважливо. Через це тобі більше й знать… Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає… Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?
- Скажеш! - серйозно мовив Іван.
- Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав…
- Отямся, Сашку! - вигукнув Іван.
- Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, - прискалив око Сашко.
Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:
- Не сердься на мене, братця! - сказав. - Але їй-бо, нічогісінько не було!
12
Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля - того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.
Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло - колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.