- Іди з богом, Сашку, - сердечно сказав Іван. - Може, тобі й закуски з собою дати?
- Чи я знаю? - протягнув Сашко. - Хліб у мене є. Може, огірка дай!
Він засунув йому в кишені кілька огірків та помідорів, а ще шмат комісійної ковбаси.
- Але ні, - захвилювався раптом Сашко. - Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.
- Ти на мене пошлися, - сказав Іван. - Я прийду і обороню тебе.
- Хе-хе, - сказав Сашко. - Так уже й оборониш…
Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. «Зілля, - подумав Іван, - це завжди посланець землі».
- Ну що, дівчата, - сказав він уголос - Лишився я між вас один парубок.
- Егеж! - вигукнула весело Клава. - І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.
- А що, в жодної із вас нема чоловіка? - так само голосно сказав він.
- В усіх, окрім Клари та Ніни, - сказала, блиснувши зубами, Клава. - Ми ворони - красні жони!..
14
Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим
Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.
Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.
- Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, - сказав він. - Її звуть Надія.
- Сідайте, будемо пити чай, - лагідно сказала мати.
Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.
- Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, - добродушно сказав він. - Якого варення вам покласти?..
Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.
- Сьогодні чудовий день, - сказала вона - Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.
- Покладу вам аґрусового варення, - чемно сказав Надії батько. - Як ви сказали, ваше прізвище?