- Да, Валентино Микитівно, - сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, - мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш…
- Вона в мене красуня, - аж розцвіла Валентина. - А як ваше прізвище, коли не секрет?
- Корж, - не моргнувши, відказав молодик.
- Господи ти мій! - аж сплеснула руками Валентина. - І я була в дівоцтві Корж!
- Да, - мовив молодик, - моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?
- Та Бог ти мій! - вигукнула Валентина. - Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.
Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.
- Да, - сказав він. - Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!
5
Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа «Оце поласуємо», - сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.
«Еге, - сказав собі Корж, - коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, - подумав він, - не такий вже дурний».
Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. «Онде мій брат, - сказав він сам собі, - певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я - по землі!»
Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків - знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. «Це коли так діло піде, то мені буде швак!» - подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. «Дражниться з мене» - недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.
І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. «Еге, - сказав він сам собі, - нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?»
- Гей ти, - гукнув він у небо, - може порадиш мені. - Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.
- Вернися до діда й баби, - сказав йому Корж із неба.
- І вони мене з’їдять, хе-хе, - сказав Корж із землі. - Не такий я дурний.
- Ти вже став черствий, як камінь, - сказав Корж із неба. - Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.
- Чи ж для того я вийшов у світ? - сказав Корж із;ісмлі. - Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.
- Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.
- Лисиці черствих коржів не їдять, - резонно зауважив Корж із землі. - Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. «Он що воно таке - Лисиця, - подумав він. - То хто кого їсти буде?..»
- Я, - сказав він Валентині, - чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
- Да, - сказав він. - А ще я люблю рибки…
- О, в нас тут у річці риби скільки хоч, - заспокоїла його Валентина.
- По-моєму, ви мене не так пойняли, - сказав Корж - Я люблю не рибу, а рибки…
- Які це рибки? - трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
- Абникнавені, - сказав молодик. - Ті, що в якваріюмах пливають…
- А-а! - протягла Валентина.
- Ну да! - незворушно сказав молодик. - Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…
Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
- Отут його можна й поставить, - сказав.