- Кого? - перепитала Валентина.
- Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
- Ну, якваріюм - це не те, що чоловік горілку хлеще, - згодилася Валентина.
- Да, - сказав молодик. - Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
- Може, дітей? - делікатно поправила його Валентина.
- Да, й дітей, - сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6
Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, - пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку «чорнила». До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, - кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку «чорнила», щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
- Хотів би я мати такого зятя, як ти, - сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
- От би нам, дядьку, таку талабайку, - засміявся Андрій. - Як ревонули б оце зараз у небо.
- А коло хати й сіли б, хе-хе! - зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
- Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, - трохи плаксиво сказав Андрій - його таки розібрало.
- Бо дурний, - сказав Степан. - Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш - хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. - Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. - Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! - рубонув він. - Чув, що я сказав: р-раз - і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?
Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.
- Не схоче мене ваша дочка, - сказав печально Андрій.
- Коли будеш така кваша, то й не схоче, - сердито блиснув оком Степан. - Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?
- Про те, як ви свою жінку теє-то…
- Да-м, як каже той і сей, - мовив Степан. - Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?
- Та ж женилися з нею, - печально прорік Андрій. - А я і вашу жінку боюсь.
- Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?
- Та ж женилися з нею, - смутно прорік Андрій. - А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.
- Я допоможу, - твердо сказав Степан. - Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. «Пошли», - кажу, а сам повернувся - і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..
- Може, воно у вас так і було, - печально сказав Андрій. - А я всього того не вмію.
- Бо шмата! - сказав Степан. - Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…
- Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.
- А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!
Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю - щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. «А то ґдирає, ґдирає, - думав він, - що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю».