- Да-м, Андрій, - сказав самовпевнено він. - Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.
Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. «Хіба таке буває, - думав він, мугикаючи в тон Степанові, - щоб Карташевський та й оженився на Карташевській - не таке уже часте це прізвище». Степан начебто підслухав його думки.
- Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, - сказав він, знову захихотівши, - то й прізвища їй не треба було б мінять.
«Ага, - подумав смутно Андрій. - Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…»
- Така горда вона та й пишна, - пробелькотів його негнучкий язик.
- Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір…
Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.
Отак вони йшли, обійнявшись, і помугикували, і стало те мугикання вже невеселе, і похитувало їх однаково з боку на бік, наче пливли вони в одному човні по розбурханій ріці; попри все, було їм затишно, бо обоє належали до таких, кого алкоголь не збуджує, а втихомирює. Може тому, коли вертався Степан під мухою і коли доня з жінкою верещали на нього, то все одно всміхався і любив їх - на ту його усмішечку часом Валентина й навісніла і давала йому кілька буханців у спину, а він так само хитро підсміювався і все одно їх любив; а коли одного разу жінка гепнула його й качалкою, яка фатально підвернулася їй під руку, то він все одно любив і її, і дочку, хоч та й реготалася з того без пошанівку до його батьківської гідності.
- Да-м, Андрей, - сказав Степан Карташевський. - З бабами треба тільки так: спуску їм не давать!..
7
А той, що називався Коржем, і втік од діда й баби, котрі його спекли, той, що шукав собі лисиці й кого послала в цей дім загадкова Нора Анатолівна, сидів, рівно випроставшись на стільці, обливаючи синім холодним поглядом Валентину Микитівну Карташевську, у дівоцтві також Корж, і тонким, солодким голоском просторікував, викладаючи свої філософські погляди на світ і життя.
- Да, - казав він, - дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.
- А котів ти любиш? - спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.
- Кіт - тварина домашня, - сказав поважно молодик. - А я домашній покой люблю…
Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.
- Да, - сказав він, - от і Мариня прийшла.
- О, Маринечко, - підхопилася й Валентина - А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.
- Да, - сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. - Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.
- Оце познайомся, Мариню, - засокотала Валентина. - Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.
- Да, - сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. - Моє прозваніє Віталій Корж.
- А мене ви вже напевне і знаєте, - церемонно всміхнулася Марина.
- Да, - сказав молодик. - Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.
- Але вона ще нічого не їла, - розгублено сказала Валентина.
- Я цей клопіт озьму на себе, - поважно сказав Корж, - і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве… Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?