1983р.
Оповідка десята
Не зійди із поїзда
1
Цей запах Юрко Тишкевич, син шевця й Ніни, що носила хустку, як у раджі, відчув, коли ще вискочив зранку надвір. Довкола драглисто тремтіли дощові сутінки, дощ сипався дрібний, надокучливий - ледве не мжичка. Хоч була тільки весна, він вискочив у самій майці, і тіло його пронизала тисячка крижаних крапельок - одночасно кольнули голі руки й плечі. Тоді він і вдихнув у груди того запаху - особливого гострого; так пахне, здається, болотяний ліс. Побіг назад у хату, а за спиною в нього з’явився раптом вітер, наздогнав хлопця на порозі і вдарив межи пліч, водночас люто затарабанивши у шибку сінешного вікна водяним дробом.
- Зовсім не маєш розуму в голові! - накинулася на нього мати. - Чого голий?
- Не голий, а роздягнутий, - спробував пожартувати Юрко.
- Хочеш застудитися на дорогу?
- Ні, - сказав легковажно. - Хочу загартуватись.
Брат із батьком уже пішли на роботу, тож лишились з матір’ю вдома самі. Стара поралася з постелями, вона вже в них - пенсіонерка, отож неквапно тупцялася з подушками, ковдрами й простирадлами. Потому почне без поспіху замітати й трусити доріжки з підлоги - поспішати їй нікуди.
- На сніданок що приготувати? - спитала.
- Підсмаж картоплі.
У хаті повітря з ночі було несвіже, й він це особливо гостро відчув після двору. Тому рушив до вікна, яке плакало краплями і скинув гачечка з кватирки. Штовхнув її рукою - на нього війнуло тим-таки гострим запахом болотяного лісу. Проти вікна росли кущі бузісу, і він уздрів, як на гілочках тремтять прозорі й холодні водяні кульки. У глибині проглядала спінена ріка, а над нею моталися, стрімко літаючи, великі білі чайки.
- Диви, чайки! - видихнув він. Мати спинилася в нього за спиною.
- Весна! - мовила.
І чи від того слова, чи від моторного матиляння білих тіл, чи від запаху болотяного лісу відчув раптом Юрко той настрій: весняна негода, дерева ніби повитягалися догори, стали навшпиньки - рвонули, як могли, в небо, яке приходить ось у такі ранки до всього сущого; вже оживали ті дерева, вже, здається, прокотився по їхніх капілярах перший трем, а може, збудилася перша хвиля соку, що омиває їхні омертвілі на зиму тіла.
- Відмовився б ти від тієї поїздки, - тихо сказала за плечима мати. - Хіба не було в них кого послати?
- Чого це ти? - повернувся до матері. Вразився раптом обличчя її було тривожне.
- Чи ж я вперше їду? - спитав.
- Вперше - не вперше, - сказала мати, невідривно дивлячись повз нього туди, до ріки, де збуджено ганяли над розбурханим річковим плесом чайки, - а така надворі погода…
- Іду поїздом, - терпляче пояснив він. - А поїзду байдуже: негода чи погода.
- Знаю, - сказала мати, не так вимовляючи, як видихаючи слова, - але в мене серце не на місці.
- А де? - засміявся він.
- Все тобі смішечки, - трохи розсердилася вона - А мені от зовсім не смішно.
Крізь сутінки прорвався важкий градастий дощ, обцвьохав калюжі за вікном, кущі бузку і задзвенів на шибках.
- Зачини кватирку, - сухо сказала мати, - а то в хаті болотом починає тхнути.
Він послухався. Заплеснув кватирку і накинув защібку. Озирнувся, у вічі кинулася розгромлена після сну кімната. Стояло тут двоє ліжок, ще одне - двоспальне - в другій їхній кімнатці, власне комірчині, спали там батьки. Ще була в них малесенька кухня, де панувала залізна плита, а стеля майже звисала над головою. Раптом уперше відчув, яка тісна й маленька їхня квартира, адже їм і стола ніде було поставити, а шафа ледве влізла між його канапою і ліжком, на якому спав брат.
- Робити сніданок, чи спершу приберу? - спитала мати.
- Роби сніданок, - сказав він. - Піду зранку на завод по документи.
- Не хочеться, щоб їхав, - зітхнула мати і неквапно почвалала з кімнати.
Тоді він знову відчинив кватирку і всунув у розетку виделку електробритви. І ніби на цей рух чи зудливий звук приладу чайки раптово рвонулись у небо й подались у глибину сірого присмерку. Електробритва стрибала по щоці, гризучи щетину, а хлопець невідь-чого згадав сьогоднішній сон. Приснилося йому, що їде в поїзді, вщент набитому людьми, і люди ці неприродно серйозні: в кожному переділку й купе - по родині. В їхньому купе сиділи батьки й брат, у кутку примостилася й Свєта, з якою в нього давні і, здається, тривкі стосунки. Навпроти скулилася дівчина його старшого брата, і всі вони тривожно прислухалися до нервового стукоту коліс Всі вони тривожні й мовчазні, аж повитягали шиї, а очі мали розширені й насторожені. Юрко, здається, вийшов у коридор і дивно йому стало. Навколо - тиша небувала, стукочуть тільки водно і стукочуть колеса. Він зирнув уздовж коридору і здригнувся: в глибину тягся безмежний, освітлений електролампами тунель. Зирнув у бік другий - і тут тягся в глибину, й так само без краю. Не було в тому тунелі ані душі, і він пішов, вряди-годи хапаючись за поруччя, бо його нестримно потягло в глибину.