«Сни - річ химерна, - думав він, стираючи електробритвою з підборіддя жорстку щетину, - але щось нам од них передається». А ще він подумав, що те «щось», можливо, зматеріалізувалось у запах болотяного лісу - його й тепер відчував; йому раптом захотілося вийти з цього задушного приміщення, хай за вікном дощ, бо в тих набубнявілих краєвидах, у тій розбурханій, барви кави з молоком, річці, в тому небі, в яке недавно вдарили білими грудьми чайки, - в тому всьому було щось від тривоги, що її так несподівано вловила мати, а щось і від настрою витягнутих, ніби навшпиньки поставали, дерев.
Здув із бритви чорні посічені волоски й обризкався із синьої пластмасової пляшечки з пульверизатором. Мати тупцялася й брязкотіла посудом у сінцях, де в них стояв балонний газ, і Юрко подумав, що в нього є хвилин зо двадцять - можна підійти до річки і поміряти трохи, як він любив, берег, порослий густим трав’ям.
Накинув плаща й низько насунув капелюха.
- Куди? - спитала мати.
Стояла в сінцях худа, в сірій старій куфайці, яка робила її ще мізернішою, і кришила на сковороду з розтопленим смальцем картоплю. Пластівці падали в жир і починали голосно шкварчати.
- На річку зирну, - сказав Юрко.
Знову відчув запах болотяного лісу, стежка до хвіртки розгрузла, а по багні накидано старих дощок. Коли ступав на них, вода цвиркала з боків і в дірки з-під цвяхів. Вдихав на повні груди запах калюж і жовтуватої вогкої землі, розмочених гілочок тополь та вишень - здивувався раптом, адже йому подобався цей ранок, негода і цей дощ, розмочена земля і те, що краплі осідають на обличчя. Подобалася й ця розбурхана річка до якої йшов: тиху радість од того відчував. Коли ж зійшов з дощок на траву, то черевики почали до неї клеїтися - відривав підошви з тихим прицмоком ніби була земля магнітом, а підошви - металеві. Закинув голову й уздрів дерева голі, чорні, поглянсовані - кожна гілочка рельєфно вклеювалась у товщ сірого повітря, кожна гілочка ніби бриніла і всі вони разом творили хитку, нервову, напрочуд вигадливо сплетену сітку - ґрати, що відмежовували землю від високості. Он воно небо, подумав він без патетики, а з якимсь сумирним смутком, що й на радість трохи подобав, зі своїм плачем, нудьгою й тривогою! Он воно, що так вабить, тягне, захоплює, щоб потім повернути забране собі краплями; он вони, чудні сльози небесні, призначені для всього живого - їх так багато, що земля не може витримати їх стільки. Отож пускає по лиці своїм струмки, що роз’їдають її живоносну твердь, і ті струмки глухо булькочуть, адже поспішати мусять. Їм справді ніколи, їм не терпиться ввіллятись у воду велику, яка бігтиме у хвильливому потоці ще швидше.
Юрко зупинився біля води, і його підошви почали помалу запливати, втягуватись у багно, аж ледве вирвав їх. Йому здалося, що так вона чинить завжди, ця земля, - тягне в себе зовсім так само, як і небо. Від того й створюється рівновага небо не пускає нас угрузнути в земній товщі, а земля тримає нас на припоні.
Над головою раптом заґелґотало, Юрко скинув головою - летіла, виладнувавшись у вервечку зграя диких гусей. Різали небо стрімко й швидко, витягши довгошиї голови, і в крикові птиць було рівно стільки ж радості, як і тривоги.
2
Сиділи з матір’ю на кухні одне біля одного, бо кухня в них настільки мала, що годі поставити стіл посередині. Перед ними стояло заплакане вікно, яке виходило на город, на якому росло кілька карачкуватих яблуньок, - розмовляли за їжею. На сніданок була смажена картопля, квашена капуста й рідесенький, ледь жовтий чай - мати була переконана у шкідливості цього продукту.
- І все-таки, сину, якийсь ти у мене не такий, - сказала Ніна. - Та й браток твій не луччий.
- Яблуко від яблуні далеко не котиться, - мовив Юрко.
- Зараз тих дівчат - хоч греблю гати, - сказала мати. - Бери й вибирай. Але ти вперся об ту Свєтку, наче тобі на ній світ колом зійшовся…
- Стояв оце біля річки, - блиснув зубами Юрко, - і дивився, як гатили дівчатами греблю. Непоганими, скажу тобі, дівчатами.
- Фе! - пирхнула мати. - Мелеш таке за їжею..
- А що я такого сказав? - наївно перепитав Юрко.
- Оце пішла на пенсію, - поважно відказала мати, - то все це мені в голові. Вітька, той уже так уліз, що не вибереться. Тоже надумав: взяти сільську дівку!..