4
Він здригнувся. На вступі до п’ятого номера стояв грубий чолов’яга з буряковим обличчям, у куфайці й кирзових чоботях, у роті в нього цвіла цигарка, очі дивилися з вузьких щілин, а голову приплющувала сіра козирчаста кепка.
- Вже й здороватися не хочеш? - спитав Ромка прохрипло. - А я мо’ тут спеціяльно став, щоб тебе перестріть.
Розтулив широчезного, як верша, рота й зареготав безгучно, власне, вихекнув із шипінням повітря; диво було в тому, що цигарка при цьому не випала - приклеїлася до губи.
Цієї зустрічі Юркові хотілося найменше. «Чорт його виніс», - стрельнув очима, ніби шукав, куди б дременути.
- На роботу біжу, - сказав похапцем - Запізнююся…
- Спішиш, бо мені борг не віддав, - сказав чоловік і знову широко розтулив «вершу».
- Чого ти так кажеш? - злякано озирнувся Юрко, Ромка говорив надто голосно, їх міг би почути хтось із сусідів. Але навколо було порожньо.
- Кажу отак, - вже серйозно мовив чолов’яга, - бо сам знаєш: не люблю, коли мені боргів не віддають. Ходи, побалакаємо…
- Спішу я, - сказав Юрко, - і не забув про борг. Ще цього місяця віддам…
- А я хіба кажу, що не віддаси? - мовив Ромка і посмоктав цигарку, яка вже й не диміла - Ще такого не було, щоб мені боргів не віддавали. Ходи, поговоримо…
Повернувся й пішов у двір, грубий, але випростаний. Ступав, коливаючись, і Юрко поплівся слідцем, хоч добре знав, що ліпше було б тієї розмови зараз не вести.
- На роботу спішу, - сказав він жалібно у спину чолов’язі, але той і шиєю не рухнув.
Піднялися на дерев’яного ґаночка, й у вічі Юркові дихнуло несвіжим духом Кімната, в яку ввійшли, була маленька, занехаяна, постіль брудна, неприбрана, а на столі темніла сковорода з незастиглим жиром і жовтими плямками від яєчні.
- Сідай, - кинув Ромка, бухаючись на стільця, який під ним аж затріщав, цигарки в його роті вже не було. - Сам знаєш, не люблю я про такі вещі на вулиці говорить. Скільки зараз можеш дати?
- В мене тільки два карбованці.
- Давай, - похапцем проговорив чолов’яга. - Але ці два рублі даси так. За проценти.
Він знову розтулив рота й безгучно зареготав.
Юрко хотів вирватися звідси якнайшвидше. Вихопив гаманця і поклав гроші.
- Віддам тобі борг, - сказав. - У першу ж получку.
- А матері що скажеш? - звузив очі чолов’яга - Що, мовляв, Ромка в шахи тебе обіграв? Що, мовляв, Ромка в шахи на гроші грає, а тебе, бідолаху, обмахлярив? Чуй, давай-но партійку! Може, й відіграєшся…
- Ніколи мені, - тонко сказав Юрко, задихатися починав у цій берлозі. - Та й не виграю у тебе.
- Зневірився? Да, брат, я сильно граю. Скажи, махлярив я у грі?
- Ні, - мовив Юрко. - Ми грали чесно.
- По умові грав з тобою? На гроші?
- По умові, - видихнув хлопець.
- Ну, то старайся про гроші. Або ж відіграйся. Виграй у мене - і чорт з тобою!
- Ніколи мені грати - на роботу спішу.
- Затявся зі своєю роботою, - зморщився Ромка. - Не виздихають вони, коли на годинку припізнишся. Давай, партійку!.. Ну, не на гроші…
- Не можу я.
- Тоді давай так, - Ромчине червоне лице стало хитре. - Коли програєш, то не на гроші, а виграєш, піде за борг?
Юрко завагався: ця бестія знову втягала його в свої сітки. Так воно сталося й спочатку: вони грали не на гроші, а ніби для розваги: Ромка Юркові більше програвав. Тоді хлопець і попався: жодного разу на гроші він не виграв і тепер був винен п’ятдесят карбованців.
- Ні, - сказав твердо. - Зараз зі спізненнями круто. Хіба не знаєш? Вони з годинниками на прохідній стоять.
- Звідки мені знать? - ліниво мовив Ромка, - я інвалід…
- То я пішов, - Юрко порвався до дверей: увіч хотів звідси вирватись.
- Нє, стривай. Ми ще не поговорили.
- Про що нам говорити?
- Як про що? Про борг… Мені вже не терпиться. Получка в тебе коли?
- Сімнадцятого.
- Значить сімнадцятого й віддаси. Ані на день пізніше! Знаєш, я жартувать не люблю.
Юрко знав і це. Вряди-годи когось із хлопців околиці сильно били: ходили з чорними від синяків обличчями.
- Отож затям, лапочка: сімнадцятого. А коли хоч комусь писнеш…
- Знаю, - понуро сказав Юрко.
- А тепер вшивайсь, - паном відкинувся на спинку стільця Ромка. - Надоїло мені на тебе, лапочку, дивиться.
Юрко вискочив із дверей кулею. За спиною почув хрипкі, спазматичні вихлипи - Ромка реготав.
5
Над землею низько неслися хмари, сколошкані, темно-сірі. Клубочилися й розмотувалися на брудно-білому тлі, попереду виростала хмара більша і з неї звисла долі темна мережа - десь періщив дощ. Юрко вискочив із п’ятого номера й озирнувся. На одному з численних ґанків стояла жіноча постать у якомусь, барви цього неба, сіряку, у темній, нижче колін спідниці й у стьобаних валянцях з калошами, була це Тамара, Капілина мати. На голові в неї було накручено сіру вовняну хустку - дивилася в його бік. Він подумав, що літні жінки в цьому дворі всі такі, як в уніформу вдягнені. Всі мають пронизливі очі й сірі обличчя, а усміхалися хіба що по-п’яному. Загалом про цей двір слава ходила погана: люд заселяв його непевний. Тут часто спалахували дикі сварки, а ще частіше долинали галасливі звуки оргій. Ще з дитинства мати забороняла йому сюди приходити, але тут росло немало його ровесників, і Юрка сюди все-таки вабило. «Віддам отой клятий борг, - покаянно думав він, - і ноги моєї тут не буде!»